WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради 1917 - 1918 - Реферат

Винниченко В.К. - керівник уряду Центральної Ради 1917 - 1918 - Реферат

через кілька днів до Києва прибула поважна делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. Як згадував В. Винниченко, вони проходили "трудно, з недовір'ям, з невільним пригадуванням минулого, з бажанням виговорити більше".
З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В. Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І. Церетелі. Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня в залі Педагогічного музею.
Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча й з певним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні органів управління.
Водночас досягнута угода накликала на В. Винниченка шалену критику, яка не вщухає й сьогодні. Його звинувачують в "угодовстві", нерішучості у відстоюванні національних інтересів тощо. Проте аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави сказати, що курс на відродження української державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Конфронтація приводила до анархії, громадянської війни, ліквідації ЦР і придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом.
Володимир Кирилович був одним з небагатьох, хто в тій надзвичайно складній ситуації мав власну позицію, своє бачення політичних перспектив, орієнтирів та засобів досягнення головної мети - здобуття державності українського народу. Можна сказати, що його позиція у стосунках з Тимчасовим урядом, чиї міністри і в думці не мали надання Україні статусу державності навіть у межах федерації з Росією, була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом. Звичайно, це дорого йому коштувало. Згодом, перебуваючи у 1919 р. за кордоном, він згадуватиме: "А ті місії до Петербургу? Там же розпиналась моя гідність, моя гордість. Там я в передпокоях міністрів, у їхніх прийомних, під їхніми зневажливо-неуважними посмішечками топтав себе, сам себе бив по лиці, сам собі харкав у душу. А коли вертався з Петербургу, то мене ж за це, за ці приниження і петербурзьке розп'яття розпинала наша "більшість", глузувала з мене, висміювала і плювала за те, що мене там ображено". Та В. Винниченко добре усвідомлював, що "героїчний період нашого відродження ще не скінчився", треба нарощувати темп, використовувати найменші можливості, шукати компроміси, хоча психологічно важкі і, здавалося, нескінченні переговори з Тимчасовим урядом не просувають уперед справи офіційного проголошення державності України. Він знову їде до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату та його статуту. Впродовж кількох днів В. Винниченко і члени делегації Х. Барановський та М. Рафес чекали аудієнції у приймальні прем'єр-міністра. Нарешті їх було прийнято заступником прем'єра М. Некрасовим та міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності двох юристів-консультантів - В. Нольде і О. Гальноріна, які виявилися головними дійовими особами переговорів. В. Винниченко згодом писав, що "позиція уряду стала зрозумілою з першого засідання. Петроград не приховував, що хоче скасувати угоду від 3 липня й обмежити українські здобутки до найменшого мінімуму".
Категоричне заперечення викликав Статут Генерального секретаріату, який був затверджений ЦР і названий першою конституцією України. Тимчасовий уряд відхилив його, замінивши новим документом під назвою: "Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". Повноваження Генерального секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Кількість секретарств скорочувалась з 14 до. З компетенції Генерального секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до інструкції ЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.
Українська делегація протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Проте Володимир Кирилович добре розумів, що саме цього й домагаються в урядових колах Петрограда, провокують їх, щоб руками українців поставити крапку у переговорному процесі і взагалі зняти з порядку денного питання про надання автономії Україні.
З огляду на вибуховий характер В. Винниченка продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. "З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? - писав він. - Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини инчих членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи инчої людини. Отже, не особисті почування й взагалі не п оч у в а н н я повинні були вирішувати наше поводження. Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цинічно висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття".
Але українська делегація не піддалася емоціям, і врешті-решт прем'єр О. Керенський підписав "Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні", скріплену також підписом міністра юстиції, що надавало їй статусу нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні.
О. Керенський жодного разу не прийняв В. Винниченка, всіляко уникаючи зустрічі з ним. Згодом Володимир Кирилович з гіркотою напише: "Замість конституції -інструкцію" отримала Україна від Тимчасового уряду і Керенського, який, перебуваючи у Києві два місяці до того, давав широкі обіцянки лідерам
Loading...

 
 

Цікаве