WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

Польщі, рішучі виступи проти колонізації краю цивільними і військовими поселенцями в процесі проведення земельної реформи тощо. Особливо великих успіхів національно-патріотичні сили домоглися під час виборів до сейму і сенату 5 і 12 листопада 1922 р. Виходячи з того, що за міжнародними договорами Східна Галичина не належала до Польщі, уряд ЗУНР та всі національно-патріотичні сили й організації закликали населення краю бойкотувати вибори. Цю кампанію підтримала і Комуністична партія Східної Галичини, а також Українська соціал-демократична партія. Саме завдяки спільним діям усіх національно-патріотичних сил, незважаючи на масові репресії й терор, вибори у сейм і сенат фактично перетворилися у загальнонародний плебісцит заперечення прав Польщі на Східну Галичину. Вибори бойкотували - до сейму 60, а до сенату 63 % виборців Східної Галичини, фактично всі українці краю.
Загалом антиокупаційний рух у 1921 і особливо 1922 р. набрав широкого розмаху. В окремих регіонах почали діяти партизанські групи. Так званий загін "Червона двадцятка" був перекинутий на Волинь і Східну Галичину з радянської України. 27 жовтня Рада міністрів Польщі надала генералу Ю. Галлеру надзвичайні повноваження на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств.
Саме в контексті наростання національно-визвольного руху у Східній Галичині уряд ЗУНР почав чіткіше визначати своє ставлення до радянської України та зважувати перспективи опертися на неї в боротьбі проти Польщі. У зв'язку з цим актуалізувалася проблема УГА, зокрема, тієї її частини, яка була інтернована до Чехословаччини. З одного боку, на західноукраїнських землях уважно стежили за розгортанням державного будівництва та політикою українізації в Наддніпрянській Україні. Тому керівники ЗУНР та національно-патріотичні організації кинули клич їхати в Україну і послідовно наповнювати радянську форму державності національним змістом. Пройняті благородними намірами, десятки тисяч волинян, галичан, буковинців і закарпатців виїжджали на Велику Україну, щоб прислужитися патріотичній справі. На жаль, подальша доля цих подвижників була трагічна.
З іншого боку, уряд ЗУНР був переконаний у неминучості військового радянсько-польського конфлікту. Тому дискутувалася доцільність передислокації частин УГА з Чехословаччини в Україну для участі в можливому конфлікті й загалом у будівництві демократичної України. У свою чергу, і радянське керівництво розмірковувало про доцільність передислокації частин УГА в Україну, але, головним чином, з іншою метою - їх нейтралізації як важливого військово-політичного чинника української еміграції в країнах Європи.
У зовнішній політиці уряд ЗУНР продовжував відстоювати право українців Східної Галичини на державне самовизначення, спираючись насамперед на міжнародні угоди країн Антанти щодо Східної Галичини, схвалені після завершення Першої світової війни. Йшлося, зокрема, про Сен-Жерменський договір від 10 вересня 1919 р., яким Австрія зрікалася своїх прав щодо Східної Галичини на користь держав Антанти, постанову Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р., в якій вона доручила Польщі окупувати Східну Галичину, але чітко зазначила, що польський уряд буде мати право впровадити цивільну адміністрацію в Східній Галичині тільки після підписання з союзними державами умови, яка "в останній інстанції буде спиратися на праві самовизначення населення Східної Галичини щодо його державної приналежності", час якого буде визначений союзними державами. Ці принципи були стверджені і Версальським мирним договором 28 червня 1919 року.
Нарешті, на початку липня 1919 р. підкомісія Найвищої ради у польських справах розпочала підготовку проекту статусу Східної Галичини. 24 серпня галицько-українська делегація на Паризькій мирній конференції надіслала Найвищій раді ноту з приводу підготовки статусу Східної Галичини. Уряд ЗУНР ствердив, що "польська й румунська окупації української території знайшли у Союзників не тільки апробату, але й дійсну поміч". Тому, щоб "скоротити муки нещасного українського населення, ми погодимося взяти участь в нарадах над провізоричним регуляміном для Східної Галичини на основі рішення Найвищої ради з 25 червня" та за умов визнання самовизначення народу, а також "збереження територіальної інтегральності українських частин Галичини і Буковини".
Проект статусу Східної Галичини був завершений 20 листопада 1919 р. і схвалений Найвищою радою 8 грудня. У порівнянні з рішеннями Найвищої ради від 25 червня він був кроком назад насамперед тому, що Польща одержувала "мандат організувати й адмініструвати під час 25 літ" на території, яка творитиме автономну Східну Галичину. Делегація ЗУНР не брала участі у засіданні і не була ознайомлена з ухвалами Найвищої ради. Польський уряд не погодився з проектом, зокрема у тій частині, де йшлося про автономію Східної Галичини. Тому 22 грудня 1919 року Найвища рада не надала чинності запропонованому проекту, у зв'язку з чим державно-правовий статус Східної Галичини продовжував залишатися невирішеною міжнародною проблемою.
Власне, ця обставина відкривала перед урядом ЗУНР досить широкі можливості продовжувати вимагати від країн Антанти вирішення східно-галицької проблеми на засадах визнання прав кожного народу на державне самовизначення. Тим більше, що у підписаному 10 липня 1920 р. у м. Спа договорі між країнами Антанти і Польщею про Східну Галичину говорилосяяк про нерозв'язану міжнародну проблему, спеціальне обговорення якої переносилося на конференцію в Лондоні за участі представників Східної Галичини. Конференція не відбулася, але 11 липня міністр закордонних справ Великої Британії лорд Дж. Керзон у листі уряду радянської Росії з запрошенням взяти участь у конференції вперше чітко окреслив східні кордони Польщі, які відповідали ухвалі Найвищої ради від 8 грудня 1919 р. і які згодом одержали назву "лінія Керзона".
Після завершення радянсько-польської війни у вересні 1920 р. у Ризі розпочались переговори між Польщею та радянськими урядовими делегаціями України й Росії. За вказівками В. Леніна, концептуальна позиція радянської делегації на переговорах полягала в тому, щоб, з одного боку, за будь-яку ціну домогтися підписання договору з Польщею і тому не скупитися на територіальні поступки та обіцянки, вважаючи домовленості щодо кордонів як щось другорядне і тимчасове, а з іншого - не допустити відновлення Східно-Галицької держави, обмежуючись пустопорожніми заявами про право населення Східної Галичини на самовизначення. Слід, однак, відзначити, що в заяві від 24 вересня 1920 р. радянська делегація вимагала "негайного затвердження незалежності і суверенності Східної Галичини", але тут йшлося тільки про Галицьку радянську соціалістичну республіку. Коли ж виявилося, що цієї радянської республіки вже немає, то вона рішуче стверджувала зовсім інше: "Створення Галицької держави не в наших інтересах", бо Східна Галичина може перетворитися у "П'ємонт" контрреволюції.
8 вересня уряд ЗУНР надіслав до Риги делегацію в такому складі: К. Левицький - голова, члени - О. Назарук, Л. Мішуга і Є. Брайтер, поставивши перед нею двоєдине завдання: не брати участі у конференції і водночас "не допустити, щоб Галичина силою мирового трактату між Польщею і Росією-Україною була признана вцілости або в части Польщі", і з цією метою "увійти в контакт з російсько-українською делегацією та приєднувати її до

 
 

Цікаве

Загрузка...