WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

Бучач, Заліщики (обидва нині Тернопільської обл.), а потім до м. Кам'янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) у ставку головного отамана Директорії С. Петлюри.
З цього часу починається якісно новий етап діяльності уряду ЗУНР. 9 червня "з огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу Вітчизні, для скріплення й одностайності державної влади Президія Виділу УНРади і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ УНРади і Державний секретаріат, уповновласному Диктаторові". Ним став президент Є. Петрушевич. Головноуповноваженими диктатора були С. Голубович (внутрішні справи), І. Макух (шляхи), С. Витвицький (закордонні справи), К. Долежаль (директор військової канцелярії). Начальним (головним) комендантом призначено генерала О. Грекова. Це був третій уряд ЗУНР.
За нових обставин значно змінилися функції уряду. З метою відновлення державної незалежності ЗУНР уряд продовжував організовувати збройну боротьбу проти її агресорів, а на міжнародній арені шукав союзників та домагався визнання прав українців на державне самовизначення. Однак умови для реалізації цих зусиль були надзвичайно складні. Після перенесення осідку в Кам'янець-Подільський різко загострилися взаємини з Директорією, яка, по суті, ігнорувала президента Є. Петрушевича і його адміністрацію. Крім того, 4 липня був прийнятий закон про утворення у складі Директорії міністерства у справах Західної України на чолі з С. Вітиком - відвертим опонентом уряду ЗУНР. У законі стверджувалося, що диктатор не є законним наступником УНРади, тому вся повнота влади у галицьких справах переходить до Директорії.
Передислоковуючи майже 100-тисячну армію на Велику Україну, керівництво ЗУНР сподівалося спільною боротьбою проти наступу червоної і білої Росії реалізувати свій план "через Київ до Львова". Але, опинившись у "чотирикутнику смерті" (більшовики, Денікін, Польща і Румунія), Директорія не тільки не мала можливості здійснювати цей план посиленням військових дій проти Польщі, а отже, і проти Антанти, особливо після ухвали Найвищої ради від 25 червня 1919 року, а навпаки, шукала шляхів примирення з польським урядом та укладення з ним союзу для захисту УНР від більшовицької і білої Росії за рахунок Східної Галичини.
1 вересня 1919 р. Директорія підписала з польським урядом перемир'я, за яким була встановлена нейтральна зона між притоками Дністра - річками Збруч та Жванчик, а проблема спільних дій проти більшовиків передоручалась комісії для подальшого обговорення. 3 жовтня для продовження польсько-українських переговорів до Варшави виїхала місія УНР, до складу якої від ЗУНР увійшли С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський. Тим часом 6 листопада без погодження і всупереч волі президента ЗУНР Є. Петрушевича Начальна команда УГА на чолі з генералом М. Тарнавським підписала з генералом А. Денікіним договір про її перехід до Добровольчої армії. 5 листопада диктатор усунув М. Тарнавського, призначив начальним комендантом генерала О. Микитку, а 9 листопада анулював договір з Добровольчою армією. Все ж ці обставини загострили взаємини між Директорією та керівництвом ЗУНР. 15 листопада Є. Петрушевич разом з урядовцями покинув Кам'янець-Подільський та через Румунію виїхав до Відня. 17 листопада Начальна команда УГА таки підписала договір з генералом А. Денікіним, після чого армія перейшла в розпорядження останнього.
Тим часом на польсько-українських переговорах у Варшаві члени місії від УНР всупереч протестам делегатів ЗУНР погодилися на вимоги польського уряду і 2 грудня 1919 р. підписали договір, за яким кордон між Польщею та Україною пролягав по річці Збруч. "Політичне становище Східної Галичини, - вказувалося у договорі, - розв'язується польським урядом в порозумінню з представниками українського народу, який заселяє ту провінцію". Умови угоди, за якою Директорія зрікалася Східної Галичини, були підтверджені 22 квітня 1920 р. Варшавським договором С. Петлюри з польським урядом.
Державний секретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко ще 16 грудня надіслав голові делегації УНР на Паризькій мирній конференції М. Тишкевичу листа, в якому відзначалося: "Стоячи на становищі єдності всіх українських земель як найвищого політичного принципу сучасної політики українського народу і бачачи будучність української нації тільки в організації всіх позитивних культурних і соціальних її сил, п'ятнуємо з обуренням факт віддання актом з дати: Варшава, 2 грудня 1919, західноукраїнських земель у польську неволю правительством Директорії, яке… виявило повну політичну нездарність і шкідливість, та внаслідок сього виступаємо зі складу об'єднаної делегації". 21 грудня Є. Петрушевич висловив рішучий протест проти польсько-української угоди, заявив, що "іменем Західної области Української народної республіки, себто Східної Галичини, має право заявлятися щодо території Західноукраїнської народної республіки та щодо її відносин, а зокрема щодо границь супроти Польщі, тільки Національна рада та установлене нею правительство Західноукраїнської народної республіки".
9-17 грудня 1919 р. за ініціативи Є. Петрушевича у Відні відбулися збори членів УНРади за участi заступника делегації УНР на Паризькій мирній конференції В. Панейка. Учасники засідання були одностайні в тому, що прагненням українців є "сполучення всіх українських земель в одній самостійній і суверенній Українській державі… та що українці Західної області хочуть ділити долю з Придніпрянською Україною і з нею разом злучитися в тій державно-правній формації, яку вибере собі український нарід…". Власне для того, щоб осягти цю кінцеву мету, і потрібно було, як перший етап, відновити державну незалежність ЗУНР. 25 липня 1920 р. розпорядженням Є. Петрушевича почалася реорганізація уряду, а 1 серпня бувзатверджений такий його склад уповноважених: С. Витвицький - у закордонних справах; В. Сінгалевич - у справах фінансів, торгівлі і промислу; К. Левицький - у справах преси та пропаганди; Й. Ганінчак - у внутрішніх справах. Директором Військової канцелярії призначено Я. Селезінка. Протягом 1921 р. у складі "уповноважених диктатора" відбулися такі зміни: С. Витвицький став Головою місії у Парижі та Лондоні, а уповноваженими: К. Левицький - у закордонних справах; О. Назарук - у справах преси та пропаганди, згодом - у внутрішніх справах.
Після перенесення уряду ЗУНР за межі України, у Відень, розпочався завершальний, так званий екзильний період його діяльності. Стратегічні цілі залишилися попередніми - відновити державну незалежність та соборність. Акценти щодо шляхів і засобів їх реалізації були скориговані. Керівництво ЗУНР поставило перед собою завдання з допомогою національно-патріотичних сил краю перешкодити польському уряду здійснити анексію Східної Галичини фактичним встановленням окупаційного режиму і поставити світову громадськість та країни Антанти перед доконаним фактом інкорпорації українських земель до складу Польської держави. Координуючи дії національно-патріотичних сил у Східній Галичині, воно намагалося перешкодити польській владі реалізовувати політику доконаних фактів, тобто анексію краю. З цією метою широко застосовувалася система бойкоту окупаційної влади та її розпоряджень. Йшлося, зокрема, про відмову служити у польському війську, бойкот перепису, участь у якому трактувалася польським урядом як свідчення визнання українцями влади
Loading...

 
 

Цікаве