WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

Уряди Західноукраїнської Народної Республіки - історія - Реферат

січня депутати Трудового конгресу, що репрезентували всі прошарки населення Наддніпрянської України (377 селян, 118 робітників та 33 інтелігенти), за участі делегації ЗУНР затвердили Універсал Директорії, включивши таким чином делегацію від ЗУНР до складу Трудового конгресу.
Отже, Акт злуки був ухвалений законодавчими органами УНР та ЗУНР, які репрезентували всі прошарки та політичні сили на етнічній території України. З огляду на це спроби стверджувати, ніби він мав тільки декларативний характер, бо не був схвалений Українськими національними зборами, і той чи інший керівник УНР (С. Петлюра) або ЗУНР (Є. Петрушевич) міг самочинно скасувати його ухвали, є безпідставні.
Після об'єднання ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а 30 березня Рада державних секретарів ухвалила повідомити держави світу про об'єднання обох частин України і водночас визначила принципи діяльності зарубіжних представництв - працювати в контакті у справах, що стосуються "цілої об'єднаної України". Крім того, Директорія надала ЗУНР матеріальну допомогу, надіслала боєприпаси й військову техніку.
Все ж досягти інтеграції двох державних організмів та синхронізації їх дій у внутрішній та зовнішній політиці не вдалося. Це породжувало суперечності й конфліктні ситуації. Вони особливо загострилися, коли стало відомо, що голова Директорії С. Петлюра має намір дійти замирення з Польщею коштом Галичини. За цих обставин уряд ЗУНР проводив державотворчу діяльність, зокрема, на міжнародній арені, фактично самостійно.
Зовнішня політика уряду ЗУНР спиралася на фундаментальні принципи - визнання за кожним народом природного права на самовизначення і державну незалежність. Цієї засади він дотримувався насамперед щодо народів колишньої Австро-Угорської імперії, в першу чергу польського, його права на відновлення державної самостійності, але в етнічних територіальних межах. Водночас керівництво ЗУНР рішуче відкинуло будь-які спроби поставити під сумнів право українського народу на державну самостійність та соборність, а тим більше спроби силою зброї його поневолити. У зв'язку з цим головні зусилля зовнішньополітичних відомств були підпорядковані тому, щоб донести до міжнародної громадськості та урядів країн Європи й Америки об'єктивну інформацію про боротьбу українського народу за незалежність і таким чином створити сприятливіші умови для захисту, самозбереження й визнання молодої держави.
Щодо цього уряд ЗУНР домігся певних успіхів. Були відкриті дипломатичні представництва в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, Угорщині, США, Канаді, Бразилії - всього у 15 країнах. У Відні розмістилося Українське пресове бюро, яке у різний час очолювали Я. Біберович та Р. Смаль-Стоцький. На кількох мовах Бюро публікувало інформативні матеріали про історію України, зокрема її західних земель, про боротьбу українського народу за незалежність і причини польсько-української війни, про політику більшовицької Росії щодо України. У січні 1919 р. уряд ЗУНР надіслав до мирної конференції делегацію - В. Панейка та С. Томашівського, яка певний час входила до спільного представництва УНР. Однак в Парижі відчутних успіхів вона не досягла, бо країни Антанти вважали Польщу надійнішим партнером у боротьбі проти більшовицької Росії і набагато потужнішою протидією післявоєнній Німеччині, ніж ЗУНР. Не без впливу польських дипломатичних місій в країнах Європи та Америки ЗУНР характеризувалася як штучний державний витвір австро-німецьких спецслужб, керівники якого співчувають анархічно-більшовицьким ідеям. Тому Найвища рада країн Антанти вимагала від УГА припинити військові дії проти Польщі і укласти перемир'я саме тоді, коли польські війська відступали. 22 лютого, під час переговорів в Ходорові з антантівською місією на чолі з французьким генералом Бартелемі, командування УГА ще раз переконалося в тому, що керівники мирної конференції підтримують Польщу. Врешті, і сам Бартелемі 3 березня у Львові відверто заявив, що Франція і Англія прихильні до поляків і хочуть бачити Польщу "великою і сильною, з сильною армією, як протидію Німеччині".
Для уряду ЗУНР ситуація ускладнювалася ще й тим, що 27 лютого в процесі переговорів з антантівською військовою місією "С. Петлюра, - як стверджує М. Лозинський, - готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одержати мир з Польщею і визнання в Антанти". Це підтвердилося пізніше. 24 травня представник Директорії Б. Курдиновський підписав у Варшаві з прем'єр-міністром Польщі І. Падеревським декларацію, за якою уряд України відмовлявся від своїх прав на Східну Галичину.
У боротьбі проти іноземних агресорів уряд ЗУНР міг реально розраховувати тільки на власні сили, на організовану і добре озброєну армію. Але за тих обставин саме це майже не можна було реалізувати, бо у Східній Галичині не було заводів для виготовлення зброї, а ЗУНР була ізольована від країн-постачальників озброєнь. На час листопадової революції Український військовий комітет мав у своєму розпорядженні ледве півтори тисячі погано озброєних січових стрільців. 5 листопада УНРада та Генеральна команда у відозві "Під зброю!" закликала створити "своє військо, національну армію". 13 листопада голова президії Державних секретарів К. Левицький і державний секретар у військових справах Д. Вітовський обнародували наказ про мобілізацію до галицької армії всіх громадян республіки віком від 17 до 50 років. Був створений також вищий керівний орган - Начальна команда галицької армії, до складу якої увійшли досвідчені офіцери австро-угорської армії різних національностей та добровольці з УНР, зокрема генерали М. Омелянович-Павленко, І. Гембачів, полковники Є. Мишковський, І. Омелянович-Павленко та інші. На початку 1919 р. збройні сили ЗУНР уже становили близько 60 тисяч чоловік, поділених на 3 корпуси.
Сформування Української галицької армії дало змогу на початку 1919 р. не тільки стабілізувати ситуацію на польсько-українському фронті, а й на деякий час перехопити ініціативу. Це змусило країни Антанти втрутитися, вимагаючи підписання перемир'я. Переговори не дали позитивних наслідків, однак протягом березня-квітня польськівійська відкинули УГА з укріплених позицій, готуючи плацдарм для генерального наступу. Тоді ж з Франції до Галичини була передислокована 90-тисячна армія генерала Ю. Галлера.
24 травня у війну проти ЗУНР вступила і союзна Варшаві Румунія, яка захопила Покуття. Настирливі намагання об'єднаної делегації УНР та ЗУНР на Паризькій мирній конференції за допомогою міжсоюзної комісії Бота примусити польський уряд припинити військовий наступ у Галичині, укласти перемир'я та визначити демаркаційну лінію завершились провалом, бо польська делегація саботувала ухвали комісії. Більше того, 25 червня Найвища рада країн Антанти дозволила польському війську воєнні дії по річці Збруч. У відповідь на це 15 липня президент Є. Петрушевич надіслав Найвищій раді листа, в якому стверджував: "Український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників... відповідальність за наслідки того страшного присуду, виданого без переслухання обох воюючих сторін, впаде не на мене". Всі ці обставини змусили Галицьку армію 16-17 липня перейти на територію УНР. Керівництво республіки ще 26 травня залишило Станіславів і перемістилося спочатку в
Loading...

 
 

Цікаве