WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Української Держави - історія - Реферат

Уряди Української Держави - історія - Реферат

заподіяних більшовиками у грудні 1917 - лютому 1918 рр., поділом майна, активів та боргів, впорядкуванням комунікацій і товарного обміну.
Пропозиції української делегації про територіальне розмежування за етнічним принципом наштовхнулися на жорстку російську позицію. Вона полягала в тому, щоб визначати належність прикордонних населених пунктів до тієї чи іншої держави шляхом опитування місцевого населення. Зрештою, виробили компромісний варіант підходу до цього питання. Однак російська делегація наполягала на такому розмежуванні, яке значною мі- рою ущемлювало інтереси України. При цьому доля Донбасу, східних кордонів з Росією та північних - з Білорусією залишалася невирішеною.
Українська делегація висунула під час переговорів претензії щодо відшкодування збитків, заподіяних більшовиками під час тримісячного владарювання в Україні. У документах, поданих спеціальною комісією Ради міністрів, вказувалося, коли, де і ким завдані збитки і за розпорядженням якого більшовицького органу це зроблено. Українська сторона пропонувала повернути вивезені з України матеріальні й культурні цінності, а золотий запасколишньої Російської імперії поділити пропорційно до кількості населення в обох державах (відповідно 178,9 млн і 38,9 млн осіб). Однак ці та інші питання зависали в повітрі, оскільки російські посланці не бажали їх позитивного вирішення.
12 червня було підписано прелі- мінарний мирний договір, який засвідчив визнання Москвою суверені- тету і незалежності Української Держави. Угодою визначався порядок перетинання кордону громадянами обох країн, відновлювався залізничний, телеграфний і поштовий зв'язок. РРФСР і Українська Держава обмінялися консульськими представництвами. Паритетна комісія мала вжити заходи для створення умов товарообміну. Росія зобов'язувалася повернути рухомий залізничний склад.
Надалі переговорний процес супроводжувався блокуванням реальних рішень, затягуванням з боку російської делегації. Перебування в Україні посланці Москви використали для експорту революції більшовицького зразка. Більшовики інспірували селянське повстання на Чернігівщині, для фінансування страйку українських залізничників накопичували кошти у Брянську. Д. Мануїльський обіцяв В. Винниченку гроші як плату за підготовку повстання. З Орловської, Тульської, Курської губерній для українських повстанців переправлялися зброя й боєприпаси. У Москві з більшовиків, які приїхали з України, було утворено Комуністичну партію (більшовиків) України. На неї покладалося завдання реставрувати радянський режим в Україні.
Зовсім в іншому руслі розвивалися взаємини гетьманського режиму з Доном та Кубанню. 8 серпня Українська Держава і Всевелике Військо Донське уклали договір, який проголошував взаємне визнання суверенітету, встановлював спільні кордони і взаємовигідний товарообмін. Документ передбачав розробку окремих угод щодо вільного транзиту, товарообігу, митних та фінансових відносин на підставі матеріалів комісії з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності.
Наприкінці травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делегація на чолі з головою Кубанської Ради М. Рябоволом. Досягнуті домовленості дали змогу кубанцям одержувати озброєння для боротьби з більшовиками. Одне з питань, обговорених делегаціями, торкалося можливості приєднання Кубані до України. Проте ця ідея викликала різко негативне ставлення денікінського уряду, і від її втілення відмовилися.
Після захоплення Кубанської області денікінцями відроджений уряд Кубанської Ради очолив Л. Бич. Київ активно контактував з Єкатеринодаром (нині Краснодар), чому сприяли члени кубанського кабінету, багато з яких були українцями. Інтенсивні зв'язки з південноросійськими державними утвореннями диктувалися двома факторами: наявністю вагомого українського етнічного прошарку в цьому регіоні та необхідністю пошуків реальних союзників у боротьбі з більшовизмом.
Коли до більшовицької загрози додалася ще одна - підготовка антигетьманського повстання радикальним крилом Національного союзу, П. Скоропадський змушений був кардинально скоригувати зовнішньополітичний курс. Як уже згадувалося, події в Австро-Угорщині й Німеччині позбавили гетьмана надійної військової підтримки, а позиція Антанти була жорстко пов'язана з реставрацією колишньої Росії. Залишалася єдина сила, на яку міг розраховувати гетьман, - "біла гвардія" Денікіна. Але цей політичний табір і чути не хотів про сепаратистські тенденції колишніх суб'єктів Російської імперії. За цих умов П. Скоропадський зробив найбільш суперечливий крок протягом свого перебування при владі: він видав грамоту від 14 листопада, в якій проголосив намір встановити федеративні зв'язки з Росією. В документі, зокрема, зазначалося: "На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії… Їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності".
Даний документ мав створити платформу для зближення гетьманського режиму з білогвардійським офі- церством, яке творило організовані підрозділи на території України, та Добровольчою армією.
Звинувачення на адресу П. Скоропадського у зраді інтересів України з боку деяких українських діячів швидше диктувалися політичними розрахунками. Адже за рік до того діячі ЦР в особі М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюри відстоювали програму федеративної розбудови небільшовицьких держав, що виникли на постімперському просторі. Та й пізніше такі відомі політики, як Є. Петрушевич (президент ЗУНР), А. Крушельницький (міністр освіти УНР), Ю. Бачинський (представник уряду УНР у США в 1919 р.), віддали данину вже радянській формі федералізму.
Варто при цьому мати на увазі, що виводити позицію гетьмана лише з політичних колізій жовтня-листопада 1918 р., як це робить ряд істориків, було б спрощенням. Насправді П. Скоропадському ідея федеративного устрою була близькою за вихованням, життєвим устроєм і світосприйняттям, хоча трактував її він досить довільно. Разом з тим це не означало, що він відмовляв Україні у праві на суверенність. Просто за тих умов єдиною формою російсько-українських взаємин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, на його думку, могла стати федерація.
Ті кроки, які встиг зробити новостворений у листопаді під тиском Антанти гетьманський уряд, засвідчують, що йшлося про конфедеративне об'єднання рівноправних держав (Дон,
Loading...

 
 

Цікаве