WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки - історія - Реферат

Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки - історія - Реферат

Навпаки, ця популістська норма збереглася у "сталінській" Конституції 1936 р., а відтоді - й в усіх наступних радянських конституціях. Її доленосне значення розкрилося тільки після перших вільних виборів у союзних республіках 1990 р.
Утворення СРСР не викликало в суспільстві будь-якого резонансу, хоч в пропаганді наступних десятиліть його намагалися відобразити як "всенародний об'єднавчий рух". Події розвивалися за сценарієм, ретельно відпрацьованим в оргбюро ЦК РКП(б). 30 грудня 1922 р. I Всесоюзний з'їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У січні 1924 р. II з'їзд рад СРСР затвердив Конституцію. У травні 1925 р. IХ Всеукраїнський з'їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, що пристосовували її до нового статусу УСРР як союзної республіки.
У Конституції СРСР термін "федерація" не випадково вживався тільки у назвах двох республік - Російської і Закавказької. Справжню федерацію утворює поділ влади між центром і периферією. Радянський Союз маскувався під федерацію, а насправді був унітарною державою. Диктатурі відповідає унітаризм.
Відразу ж після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з'їзду пункт про шляхи розв'язання національного питання. ХII партійний з'їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.
Висхідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII партконференції "Про радянську владу на Україні" (грудень 1919 р.). Суть українізації як форми коренізації влади полягала в такій вимозі: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою" 16. Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури. Чи було це поступкою влади національним прагненням українського народу?
Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні й пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Щоб розв'язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше, російськомовні спеціалісти і функціонери примушувалися до засвоєння національної мови. По-друге, компартійні комітети і виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також yсі державні установи й силові структури поповнювалися місцевим населенням.
Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися у певних своїх вимірах з національною політикою українізації, яку здійснювали українські уряди, починаючи з ЦР і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання українізації, яку здійснювали національні уряди, полягали як у пропаганді протилежних радянському способу життя демократичних цінностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного життя. Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох типів українізації - національного і радянського.
Воєнні дії на території України тривали нескінченно довго: від середини 1914 р. до кінця 1920 р. Проте їх припинення не означало кінця випробуванням. Катастрофічна посуха 1921 р. у південних губерніях України наклалася на народногосподарський колапс, викликаний ленінською політикою "воєнного комунізму". Становище населення ще більше ускладнилося в результаті спроб центрального компартійно-радянського керівництва врятувати "червоні столиці" і голодуюче Поволжя за рахунок жалюгідних решток українського хліба. Щоб примусова заготівля і вивіз зерна не здавалися аморальними, уряду "незалежної" УСРР суворо заборонили повідомляти світову громадськість про голод і звертатися за допомогою до зарубіжних організацій. Лише з 1922 р. Україні було дозволено прийняти продовольство від Американської адміністрації допомоги (АРА) та інших благодійних організацій.
Разом з тим восени 1922 р. за директивою Й. Сталіна експорт хліба з України було відновлено. У зв'язку з цим після реалізації урожаю 1922 р. голод не припинився, а перейшов на першу половину 1923 р. Великий недорід 1924 р. знову поставив українських селян на межу голоду.
Нова економічна політика, запроваджена після скасування продрозкладки Х з'їздом РКП(б) у березні 1921 р., стала реально відчуватися в Україні тільки з 1923 р., тобто одночасно з розгортанням кампанії українізації. П'ятиріччя 1923-28 рр. слід вважати найбільш благополучним в радянській історії України. У той час було відновлено довоєнний рівень продуктивних сил у промисловості та в сільському господарстві. Істотно зріс матеріальний добробут населення міста і села. Результати українізації вийшли далеко за межі офіційної кампанії.
На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення державної влади, в Україні вона ефективно сприяла духовному відродженню. На це були причини.
Харківський компартійно-радянський субцентр різко виділявся серед периферійних органів влади колосальними розмірами. За економічним та людським потенціалом Україна практично дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвищеною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. Після вимушеного відходу В. Леніна від влади в грудні 1922 р. кожний член політбюро ЦК РКП(б) бажав заручитися підтримкою Компартії України. Л. Троцькому і Г. Зінов'єву це не вдалося, хоч вони й були вихідцями з України. Це реалізував Й. Сталін, який спромігся відкликати з України Х. Раковського і згодом призначити генеральним секретарем ЦК КП(б)У свого підручного Л. Кагановича. Залізною рукою останній згуртував навколо Й. Сталіна партійну організацію України. КП(б)У беззастережно підтримала генсека ЦКРКП(б) в його тривалій боротьбі за владу з "троцькістами", "новою опозицією", "об'єднаною опозицією" і "правим ухилом".
Однак за цю підтримку треба було платити. Націонал-комуністи в ЦК КП(б)У, які складалися з нечисленних більшовиків українського походження і колишніх боротьбистів, скористалися сприятливою політичною кон'юнктурою в інтересах відродження української мови і культури.
Перетворення української мови на фактично державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів. Користуючись підтримкою Л. Кагановича, М. Скрипник на посаді наркома освіти витискав з офіційної політики українізації максимум можливого.
У 1924 р. в Київ на постійне проживання вернувся з еміграції М. Грушевський, щоб присвятити себе служінню українській науці. Раніше від нього або вслід за ним Збруч перетнули десятки тисяч українців, щоб працювати або навчатися в радянській Україні.
Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР - в місцях компактного проживання українців. Так, населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, мало можливість навчати дітей в українських шко- лах, читати українські газети і журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.
Українізація не зачіпала
Loading...

 
 

Цікаве