WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки - історія - Реферат

Уряди Української Радянської Соціалістичної Республіки - історія - Реферат

директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів. Проте погіршилася його якість. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, бо отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення структур централізованого управління в іншій, неміністерській формі. М. Хрущов, який уже встиг перетворитися на вождя, у своїй новій якості не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних йому чиновників центральних відомств.
У 1960 р. в трьох найбільших республіках - Росії, Україні та Казахстані виникли центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства (УРНГ) керувала всіма раднаргоспами республіки, кількість яких на той час зросла до 14.
Черговий етап концентрації управління промисловістю відбувся наприкінці 1962 р. Число рад народного господарства у віданні УРНГ скоротилося за рахунок укрупнення до семи. Було утворено Раду народного господарства СРСР, яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік.
Нарешті у 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР. Вона покликана була керувати всіма органами управління народним господарством - Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, а також комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Система управління стала більш забюрократизованою, ніж була до реформи.
ХХII з'їзд КПРС у жовтні 1961 р. прийняв третю партійну програму, яка пообіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в тому облудному значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь пропагандистів міцно увійшло у народну свідомість: суспільство загального благоденства, "світле майбутнє".
Для переконливості текст програми КПРС було перенасичено величезною кількістю цифрових показників зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Однак задовго до 1970 р. виявилося, що реальні показники виробництва далекі від прогнозованих.
Хибність прогнозів не була випадковою. Вони спиралися на той господарський механізм, який склався в ході сталінських соціально-економічних перетворень 30-х рр. і розглядався в часи М. Хрущова як колосальне історичне досягнення КПРС. У передз'їздівському обговоренні проекту програми в Україні брали участь сотні тисяч осіб, до редакцій засобів масової інформації надійшли десятки тисяч письмових зауважень і доповнень. Проте жодний з опублікованих відгуків не містив пропозицій щодо реформи виробничих відносин і, зокрема, щодо зміни побудованого на директивному плануванні господарського механізму.
Незабаром, однак, харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, у якому запропонував відмовитися від доктринальних настанов і спробувати поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями вільного ринку, як це було в добу непу. Не поділяючи поглядів автора, М. Хрущов дозволив опублікувати лист у головній газеті ЦК КПРС. У вересні 1962 р. "Правда" опублікувала статтю О. Лібермана "План, прибуток і премія". З неї розпочався, як це тепер зрозуміло, поступовий ідеологічний демонтаж радянської командної економіки.
Ініційована О. Ліберманом економічна дискусія розвивалася на базі Інституту економіки АН УРСР. Інститут підготував і здійснив низку економічних експериментів на десятках підприємств по всьому Радянському Союзу, які повернули проблему реформування народного господарства в площину, пов'язану не з удосконаленням управління, а з використанням для оптимізації економічних показників товарно-грошових відносин і закону вартості. Явище, яке на Заході отримало іронічну назву "ліберманізації радянської економіки", підготувало тло для запровадження в другій половині 60-х рр. нової системи планування та економічного стимулювання.
Для означення історичного періоду між правлінням М. Хрущова і правлінням М. Горбачова публіцисти вживають термін "застій". Він точно передає основну рису добиЛ. Брежнєва: одна за одною минали п'ятирічки, не залишаючись у пам'яті людей. Однак саме в ті спокійні часи створювалися передумови для подій, в результаті яких радянський лад зник разом з наддержавою і державною партією.
Два десятиліття "застою" характеризувалися на міжнародній арені суперництвом воєнно-політичних блоків - НАТО на чолі з США і Варшавського договору на чолі з СРСР. Відносини між наддержавами інколи пом'якшувалися, інколи загострювалися. Проте вони завжди мали форму воєнного, економічного, політичного та ідеологічного протистояння.
У часи Й. Сталіна і М. Хрущова існувала якісна різниця між олігархією (носіями влади) і номенклатурою (трансляторами цієї влади у відомства і на периферію). В часи Л. Брежнєва почалося поступове стирання цієї різниці. Проте процес пішов не через підвищення ролі ЦК КПРС як колективного органу вищої влади. Генерального секретаря ЦК таке не влаштувало б.
З кінця 60-х рр. пленуми ЦК відбувалися, як правило, двічі на рік. Кожний з них звичайно тривав не більше одного дня. За цих умов ЦК КПРС був позбавлений можливості виявити себе як колективний орган влади, він тільки штампував рішення, які приймалися на політбюро і в секретаріаті, а готувалися в апаратних відділах ЦК. Разом з тим зросла роль перших секретарів ЦК компартій союзних республік і обкомів. Ці керівники становили основний кістяк ЦК, але вирішували вони партійні й господарські проблеми не на його засіданнях (пленумах), а через спілкування з апаратними відділами ЦК. Апарат складався з працівників, позбавлених політичної ваги і цілком підпорядкованих генеральному секретареві та секретаріату ЦК в цілому. Тому зростання ролі членів ЦК - провідних представників компартійно-радянського апарату - не зачіпало повноти влади генерального секретаря. Така динаміка у перерозподілі влади зменшувала залежність генерального секретаря від членів політбюро ЦК, що цілком влаштовувало Л. Брежнєва. За цих умов послаблювалася небезпека виступу проти керівника секретаріату більшості членів вищого партійного керівництва (що відбулося у 1957 р.) або всього складу ЦК (як це сталося у жовтні 1964 р., коли М. Хрущов був зміщений з усіх посад).
Л. Брежнєву вдалося згуртувати навколо себе вищих функціонерів у центрі й на периферії під гаслом утвердження політичної стабільності. Запропоновані правила гри влаштовували правлячий номенклатурний клан. Після сталінського терору і хрущовського волюнтаризму він уперше відчув безпеку і стабільність. Номенклатура боялася різких змін, здатних загострити ситуацію. Такі тенденції в державному управлінні призводили до свідомого ухилення від розв'язання назрілих проблем. Тому консерватори на чолі з Л. Брежнєвим робили вигляд, що в суспільстві взагалі не існує жодних серйозних проблем. Наслідком егоїстичної політики, в основі якої лежали особисті інтереси можновладців, була відмова від реформ.
Напередодні вимушеної відставки М. Хрущова п'ятеро з десятьох членів президії ЦК КПРС були пов'язані з Україною обставинами своєї політичної біографії. Це викликало гостре невдоволення російської політичної елі- ти. Вона не могла пробачити М. Хрущову і передачі Кримської області Україні. Будучи вихідцем з України, Л. Брежнєв доклав зусиль, щоб вгамувати це невдоволення. У його часи частка УРСР в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже
Loading...

 
 

Цікаве