WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Уряди Центральної Ради - історія - Реферат

Уряди Центральної Ради - історія - Реферат

для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну" . З В. Винниченком не погодилися.
Сьогодні його поривання й плани декому, навіть багатьом, здаються дивними, архаїчними тощо. Але ж вони об'єктивно відтворюють тодішні умови. Об'єктивно тому, що належать голові уряду, який у більшості випадків визначає обличчя й напрями його діяльності. В даному випадку йдеться про перший (точніше, другий) український уряд, який повсякденно відчував на собі могутній вплив інтелекту, менше - політичних, ще менше - моральних поглядів непересічної постаті В. Винниченка. Наразі є зрозумілим його твердий намір піти у відставку. Порядкувати в уряді, спираючись на більшість у Центральній Раді, бажали есери.
Їх мрії здійснилися після прийняття IV Універсалу. З проголошенням самостійності України Генеральний секретаріат перетворено на "Раду Народних Міністрів" . Авторитет В. Винниченка був настільки високий, а додамо - звичаї (попри катастрофічне становище української влади) шляхетними, що зручна у зв'язку із перетворенням уряду на РНМ зміна його голови відбулася не одразу. В. Винниченко на короткий час залишився на своїй посаді.
24 січня 1918 р. схвалено підготовлений урядом "Закон про національно-персональну автономію". Він мав забезпечити підтримку УНР з боку представників націй і народностей, які проживали в Україні. Закон наділяв правом на автономію великоруську, єврейську та польську нації. Інші ж - білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька - отримували його після того, як до Генерального суду надійде подання від 10 тисяч представників окремої нації. Одержавши таке право, відповідні громадяни УНР утворювали Національний союз. Права й компетенція Союзу визначалися Установчими зборами представників кожної нації. Закон уповноважував Союз пильнувати її інтереси перед державними й громадськими організаціями УНР та передбачав виділення йому певних коштів . УНР виявилася єдиною новопосталою державою, що запровадила національно-персональну автономію. Її введення одразу ж наштовхнулося на низку перешкод. Фактично не діяло підсекретарство у великоруських справах, очолюване Д. Одинцем. Над країною нависла примара єврейських погромів, що швидко ставала дійсністю.
Невпинно загострювалася урядова криза. 30 січня кабінет В. Винниченка перестав існувати. Керівництво урядом перейшло до українських есерів. Головою Ради міністрів і міністром закордонних справ став В. Голубович. Есери отримали п'ять міністерських портфелів, ще три - співчуваючі їм; два дісталися есдекам . У Києві уряд, змушений перебратися до Житомира, пробув лише кілька днів.
Після повернення до Києва Раду народних міністрів було реорганізовано. В. Голубович залишився лише на посаді її голови. Міністром закордонних справ став М. Любинський. Другою за кількістю партією, представленою в уряді, стали соціалісти-федералісти, обійнявши чотири посади. Три місця в кабінеті отримали соціал-демократи, одне - соціаліст-самостійник. Очолюваний В. Голубовичем уряд впливав на ситуацію менше, ніж попередні. І справа тут не так у несумісності постаті В. Винниченка і нового прем'єра. Останній не тільки не користувався авторитетом і популярністю свого попередника, не кажучи вже про почуття відповідальності, а й виявився людиною безбарвною і слабкодухою. Це було продемонстровано пізніше - в червні 1918 р., під час німецького військового суду над організаторами викрадення київського банкіра А. Доброго, серед яких опинився і колишній прем'єр-міністр В. Голубович. Головним, що обумовило діяльність уряду В. Голубовича, стала німецька окупація України. Військове командування загарбників безроздільно володарювало на її території.
Підписавши заготовлене й віддруковане в Берліні "звернення до німецького народу" з проханням ввести війська Центральних держав, представники української влади винесли собі смертний вирок. Відстрочка його виконання була потрібна окупантам для того, щоб остаточно переконатися - прагнення українського народу до соціального й національного відродження незламне, боротися з ним можна лише зброєю. Неспроможність українських властей, які "співіснували" з окупантами, реально допомогти останнім, їх постійне маневрування з метою збереження бодай залишків впливу серед селянства - все це не збігалося з розрахунками Берліна й Відня, які сподівались негайного припливу українського продовольства й сировини. Неминуче зіткнення есерівського курсу на "соціалізацію землі" з потребами окупаційної політики було закладено прийняттям земельного закону на другий день прем'єрства В. Голубовича.
Оголошена 24 квітня 1918 р. декларація Ради народних міністрів підтвердила наміри вирішити земельну справу "на основі Універсалів і законів, виданих... Центральною Радою". Нова заява була навіяна щойно підписаною економічною угодою з Центральними державами. Вони мали вивезти з України 60 мільйонів пудів зерна, величезну кількість продовольства й сировини. Не обізнані з правилами міжнародної гри, керівники тодішнього уряду розцінили підписання угоди як зміцнення позицій у взаєминах із окупантами . Звертаючись до селян України, вони намагалися посилити власні позиції всередині країни. Декларація розвивала демарш проти сумнозвісногонаказу фельдмаршала Х. Айхгорна від 6 квітня 1918 р. щодо весняного засіву полів. Окупанти були ладні на все, щоб отримати хліб будь-якими засобами. Німецький командуючий оголосив: до остаточного вирішення земельного питання ті, хто володіє землею (як селяни, так і поміщики), вважатимуться власниками врожаю з полів, які вони засіють весною. При цьому селяни не мали перешкоджати поміщикам засівати землі, що колись належали останнім, а також володіти землями, які не змогли засіяти. Протести уряду проти брутального втручання у внутрішні справи України німці проігнорували.
Максимально використавши Центральну Раду та її уряд, вони активізували пошуки більш надійного партнера. 23-24 квітня, у дні, коли укладалася економічна угода та оголошувалася декларація Ради народних міністрів в Києві, відбулася нарада вищих військових і дипломатичних чинів Центральних держав в Україні. Було визначено подальші дії. "Співробітництво з нинішнім урядом, зважаючи на його тенденції, неможливе, - зазначено у схваленому рішенні. - Створення генерал-губернаторства поки що визнати за недоцільне" . Не вводячи відкрите власне правління, окупанти форсували заздалегідь заплановану зміну влади в Україні.
?
Література
Українська Центральна Рада: У 2-х т. - К., 1996.
Винниченко В. Відродження нації: У 3-х т. - К., 1990.
Михайловский Г. Н. Записки. Из истории российского внешнеполитического ведомства. 1914-1920. - М., 1993.
Дорошенко Д. Історія України. 1917- 1923 рр. - Ужгород, 1932.
1917 год на Киевщине. Хроника событий. - К., 1928.
Вернадский В. В. Дневники. 1917- 1921. - К., 1994. - С. 22.
Reshetar John S. The Ukrainian Revolution. 1917-1920. - Princeton, 1952.
Papers Relating the Foreign Relations of the United States. 1918. Russia. - Washington, 1931. - V. 1. - P. 339; V. 2.
Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. - М., 1942.
Loading...

 
 

Цікаве