WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Левицький Кость - керівник уряду ЗУНР у 1918 році - Реферат

Левицький Кость - керівник уряду ЗУНР у 1918 році - Реферат

імперії суверенної Української держави. Реалізацію постанови покладено на новостворену Українську Національну Раду (УНРаду), яка взяла курс на перебрання влади в краї мирним шляхом, для чого голова президії Ради Є. Петрушевич виїхав до Відня. Але під загрозою з боку поляків львівська делегація Ради під проводом К. Левицького 31 жовтня прийняла рішення брати владу з допомогою зброї. В результаті переможного Першолистопадового повстання влада у краї перейшла до рук українців.
Незважаючи на складну ситуацію, спричинену збройним виступом поляків у Львові, захопленням ними західних повітів, і загрозу прямої агресії з боку Польщі, у краї розгорнулося державне будівництво. 9 листопада 1918 р. УНРада під головуванням К.Левицького прийняла опрацьований за його участі Тимчасовий Основний Закон, за яким уконституйовано ЗУНР й утворено її перший уряд - Державний секретаріат. Його головою обрано К. Левицького, крім того, він очолив фінансове відомство. За відсутності президента Національної Ради Є. Петрушевича, який перебував у Відні, голова уряду був фактичним керівником держави. Під його проводом розроблялися й приймалися перші закони, постанови уряду щодо адміністративного устрою ЗУНР, структур і компетенцій органів влади, організації освіти, релігійного життя. Оскільки з перших днів існування молода держава була у стані війни з Польщею, чи не найважливішою ділянкою праці уряду були організація оборони, військове будівництво з метою створення боєздатної регулярної армії, а такожсприятливих зовнішньополітичних умов.
Менше двох місяців існував уряд К. Левицького, але його державотворча діяльність залишила глибокий слід в історії ЗУНР. Після падіння 22 листопада 1918 р. столиці держави Львова уряд перебрався до Тернополя, потім до Станіславова (нині Івано-Франківськ). Наприкінці грудня К. Левицький уступив посаду голови уряду С. Голубовичу і очолив комісію Національної Ради з підготовки виборчої реформи. Коли у липні 1919 р. польське військо захопило Галичину й змусило керівництво ЗУНР і Галицьку армію відступити за Збруч (прит. Дністра), він виїхав до Відня, куди восени після поразки визвольних змагань прибув уряд Є. Петрушевича. К. Левицький був запрошений до нього на посаду уповноваженого в справах преси й пропаганди, а з січня 1921 р. - закордонних справ. Досвідчений політик очолював дипломатичні місії ЗУНР, які виїжджали на міжнародні конференції в Ригу (1920), Женеву (1921), та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об'єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. Після ліквідації 1923 р. екзильного уряду вернувся до Львова.
У міжвоєнні роки К. Левицький входив до ЦК Українського національно-демократичного об'єднання, але головні свої зусилля зосереджував на сфері національного економічного й культурного життя. Невтомно працював на посадах директора "Центробанку", голови Союзу українських адвокатів, члена Начальної ради адвокатів Польщі, редактора журналу "Життя і право". Крім того, написав низку фундаментальних праць з історії українського національно-визвольного руху, насамперед таких, як "Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр." (1926), "Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914-1918 рр." (1928-1930), "Великий зрив" (1931).
Відразу ж після вступу Червоної армії у Львів 22 вересня 1939 р. К. Левицький на чолі делегації прибув до керівництва нової влади з метою встановити стосунки, але за особистим наказом наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова був арештований. Вважаючи цю акцію важливою, М. Хрущов негайно доповів Й. Сталіну. Вивезений до Москви 80-літній галицький діяч провів у Луб'янці майже півтора року. Його справою займалися особисто Л. Берія і В. Молотов, які нарешті усвідомили, що репресії й ув'язнення К. Левицького викликали різко негативну реакцію українців приєднаного краю. Навесні 1941 р. його звільнили, і він вернувся до Львова.
На початку радянсько-німецької війни у Львові, 30 червня 1941 р., заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української держави, 6 липня утворено представницький орган - Раду Сеньйорів (з 30 липня - УНРада) у кількості 45 членів; її головою став К. Левицький, а почесним президентом - митрополит А. Шептицький. Попри утиски й перешкоди з боку німецької окупаційної адміністрaції, Націо-
нальна Рада захищала інтереси українців, намагалася пом'якшити окупаційний режим. Її голова неодноразово вів переговори з керівництвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув'язнених. У посланні до губернатора дистрикту "Галичина" від 14 жовтня 1941 р. він сміливо наголошував: "Українська Національна Рада репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної незалежної України". Тверда позиція мужнього й послідовного борця за Україну та її поневолений народ спричинила на початку 1942 р. ліквідацію Національної Ради. Але до її розгону К. Левицький не дожив.
Він помер 12 листопада 1941 р. і був похований у присутності вищого духовенства та численної громадськості Львова на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з національним героєм Галичини генералом М. Тарнавським. У надгробному слові владика Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького перед українським суспільством, іменував його як"керманича політичного життя народу до останньої хвилини".
Loading...

 
 

Цікаве