WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Петрушевич Євген - керівник уряду ЗУНР у 1919-1923 роках - Реферат

Петрушевич Євген - керівник уряду ЗУНР у 1919-1923 роках - Реферат


Реферат натему:
Петрушевич Євген - керівник уряду ЗУНР у 1919-1923 роках
(1863 - 1940) (керував урядом: червень 1919 р. - березень 1923 р.)
Народився 3 червня 1863 р. у м. Буськ, нині Львівської області, в сім'ї греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів.
Після закінчення Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював "Академічне братство". Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової "Просвіти". Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.
Із утворенням 1899 р. Української національно-демократичної партії став її активним членом. Отже, не випадково на перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту 1907 р. його обрано послом від великої виборчої округи Сокаль-Радехів-Броди (нині міста Львівської обл.). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким), а згодом - головою парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього 12 послів. Унаслідок чисельної переваги поляки часто приймали закони у власних інтересах. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р..
Наступного року переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе (нині Львівської обл.), де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму у Львові. На першій осінній сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори
до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 р. до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.
Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня того року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини - української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і інші народи імперії.
Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, І. Горбачевський став міністром здоров'я (1917-1918), а Й. Ганінчак - генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: "Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, - писав він у спогадах 1937 р. - Поміж послами належав до діячів гострійшого тону".
Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія) в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. 6 Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брестських угод, що певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.
Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.
Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв'язку зреальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. 1 листопада проголошено утворення ЗУНР, а 9 листопада сформовано її перший уряд. У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення
Loading...

 
 

Цікаве