WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Словянська ідея в політичній думці України та Росії 19 – початку 20 столітті - Реферат

Словянська ідея в політичній думці України та Росії 19 – початку 20 столітті - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
"Словянська ідея в політичній думці України
та Росії 19 - початку 20 століття"?
Одним з перших українських політологів дореволюційної доби був Микола Костомаров (1817-1885). Він уперше застосував при дослідженні процесів державного життя нашого народу наукові методи аналізу та наукові концепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці. Крім того, він був не тільки вченим, але й політиком - практиком, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства.
Думки М.Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах.
Для досягнення своєї стратегічної мети - побудови незалежної української держави вони ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи і рівності; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб; 3) розвиток української мови та культури; 4) проповідь ідей повної соціальної рівності та ін.
Дослідженням суспільно-політичної історії України займались також такі видатні вчені і громадські діячі, як В.Антонович та М.Драгоманов.
Політичний світогляд В.Антоновича сформувався під впливом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів з яких перейнявся ідеями демократії, вірою в можливість вічного поліпшення життя; ідей Кирило-мефодіївців. Ідею служіння українському народові вчений проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму. У своїх історичних дослідженнях того часу він засуджував з позицій демократії і народоправства "польську добу" української історії з її пануванням шляхетського стану і експлуатацією "недержавних" народностей, у тому числі й українців. Проте, на відміну від М.Костомарова, Антонович взагалі негативно оцінював державність як елемент життя суспільства.
Невід'ємною практикою українського народу він вважав його вроджену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності для державності апофеоз вільної творчої суспільності. Радикалізм народницької методології В.Антоновича його учень М.Грушевський пояснював трьома історичними впливами на творчість вченого: 1) традиційною українською опозицією чужому державному життю; 2) вродженою традиційною польсько-шляхетською підозрілістю і ворожістю до всякого зміцнення державної влади; 3) опозицією державній владі, в якій "виховував" всі свободолюбні елементи російський царський режим.
В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М.Костомаров і В.Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ - на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу - його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.
Особливе місце у становленні й розвитку української суспільно-політичної думки як науки посідав видатний вчений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який, мабуть, був єдиним противником народницької школи в українській політичній та історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ ст.
Велике значення для розвитку української політичної науки мали методологічні нариси й розробки Драгоманова, перш за все його критика української народницької школи, що домінувала в українській історичній науці до першої світової війни. В багатьох своїх політичних та історичних працях, листах і рецензіях він піддав різкій критиці методологічні принципи народницької школи в українській науці. Основу його суспільно-політичних та державних поглядів становила автономно-федералістична концепція. На основі якої, на його думку, можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні та національні питання.
В 70-80-х роках ХІХ ст. формувалися погляди С.Подолинського політичним ідеалом якого було суспільство де сам народ управлятиме і керуватиме всіма економічними, політичними та культурними справами.
Проблемами виникнення держави, соціальної революції, зміни всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, національної самостійності України займався 80-90-х роках ХІХ ст. І.Франко.
Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. посідав М.Грушевський. "Звичайна схема 1904, руської історії" - Грушевський рішуче поставив питання про необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Зокрема, він вказав на неправомірність поєднання старої історії південних племен, Київської держави, з її власним соціально-політичним ладом, правом і культурою з історією Володимиро-Московського князівства ХIII-ХІVст. таким чином, нібито останнє було її продовженням. На думку вченого, Київська культура була породженням однієї народності - україно-руської, Володимиро-Московська - іншої, у великоруської. Вже тут Грушевський виходить з окремішності і невід'ємних прав кожного народу на свою історію, протиставляючи загальній схемі ідею необхідності більш глибокого дослідження історії кожної з народностей як окремої етнічної спільності. Вороже зустріли представники офіційної російської історичної науки ці його думки.
Народницька ідеологія Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і, перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку, відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними - характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії. Грушевський зазначає, що українська мова така ж стародавня, як і великоруська.
Грушевський неодноразово звертав увагу на різницю, що існує між етнічним та культурним типами українця, росіянина й білоруса, вважав, що великоруська народність у давні часи формувалася переважно на фінському ґрунті, білоруська - в близьких стосунках з литовською групою, українська - у сусідстві з тюрками. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв'язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.
Особливу увагу Грушевський приділяє тим відмінностям, котрі різко відрізняютьросійський народ від українського, говорять про глибоку антитезу цих двох близьких по крові, але різних духом народів. Аргументуючи свою думку, він звертається до аналізу поглядів російських слов'янофілів, які протиставляли західноєвропейським принципам права, договору,
Loading...

 
 

Цікаве