WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Націоналізм в історії - Реферат

Націоналізм в історії - Реферат

Завжди, у найтяжчу і відповідальну хвилину, знаходяться серед нас такі, що вважають за потрібне служити чужинцеві. Вважають за конче можливе схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці "малороси" перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого.
Так розпочався один з найжахливіших періодів в нашій минувшині -Руїна. Дух братовбивства запановує в Україні. У немудрій, надзвичайно затятій війні між партіями козаків паде цвіт української Нації, безлюдніє Центральна, Подільська Україна. Цю війну, переслідуючи власні інтереси, розпалюють на нашій землі сусіди-вороги наші: Москва, Польща, Туреччина. І завжди знаходилися такі серед нас, які більше хотіли жити і навіть воювати з чиєїсь волі, не за свою ідею, не з опертям на власні сили. І хоч ще з'являються такі непересічні постаті, як гетьман П. Дорошенко, котрий палко жив мрією своєї самостійної держави, все ж демони розбрату і нелюбові перемагають.
За два десятиліття після слави Хмельницького, Україна із суверенної держави перетворилася в обплутану обов'язками і обмеженнями, розірвану на Лівобережну і Правобережну, по суті, країну-невільницю своїх сусідів-"доброзичливців", як вони себе часом називали. Так, загрузнувши в міжусобних колотнечах, в гордині і владолюбстві всіх тих Брюховецьких, Сомків, Тетерь, Самойловичів, Ханенків, Суховіїв, наша Батьківщина, так і не спромігшись виступити єдиним фронтом, поступово занепадає в прірву неволі.
25 липня 1687 р. гетьманом Лівобережної України обирають Івана Мазепу. Гнучкий політик, людина великих обдарувань, він здійснив останню спробу за козацької доби вирвати Україну з зашморгу, що накинула на її незалежність Москва. Катастрофа, яка спіткала наш народ у 1709 р. після Полтавської битви, фактично стала тією чорною і глибокою межею, що відділила епоху бурхливих змагань за волю від понурих десятиліть невпинного сповзання до рабства. Московський цар і його сатрапи на помсту Україні влаштовують небачений терор українському народові, намагаючись навіки зламати дух опору в ньому. Сумним символом тих страхіть залишився в нашій історичній пам'яті спопелілий Батурин - столиця І. Мазепи.
Прагнучи виїсти саму душу Нації, чужинці указом 1720 року забороняють вживати українську мову в друці і на письмі, все має бути таким, як у всій Російській імперії. Руйнується торговельний ринок краю, його соціальні і господарські структури, система адміністрації й устрою. І хоч якийсь час ще зберігається з формальним самоуправством гетьманська влада, правда з перервами, все ж реальну політику Москви на Україні визначала і втілювала сумнозвісна "Малоросійська колегія", орган нищення та пригнічення краю. За кілька десятиліть Україну повністю перетворили на глуху провінцію Російської імперії.
У другій половині ХVIII ст., коли прірва неволі, в яку потрапила Україна внаслідок Переяславської угоди, стала очевидною всім, навіть представникам промосковської партії, у середовищі козацької старшини починається таємний рух за об'єднання зусиль для розриву з Росією. З'являється геніальний твір з-під пера невідомого автора з цього середовища - "Історія Русів", який стає ніби ідеологічним підґрунтям українського самостійництва, далеким передвісником націоналістичних ідей. Представники самостійницької партії серед аристократії виряджають таємне посольство до Берліна на чолі з графом В. Капнистом з метою домовитися з пруськими владними колами про союз проти Москви на випадок повстання в Україні. На жаль, ці плани не здійснилися.
На Правобережній Україні до кінця ХVIII ст. панує Польща. У повному засліпленні поляки продовжують свою шовіністичну політику нищення супроти українства. Це й стало причиною вибуху великого повстання - Коліївщини. І знову різанина і кров. Так відбивався український народ на два боки від своїх історичних ворогів. Але, позбавлений сильної і вольової, перейнятої глибоким і непорушним почуттям націоналізму і чіткими ідеями національної свободи провідної верстви, знемагав. Не зміг вистояти в історії. І хоч з'являлися з-посеред нього такі, як Гонта (дух якого так хотів викликати пізніше Т. Шевченко),- не знаходили його відчай боротьби і ненависть до ворога конкретного, більш ефективного спрямування. "Гідра без голови" - так, словами А. Кисіля, схарактеризував історію українського народу Д. Донцов. Hам завжди не вистачало монолітного, стратегічного проводу.
На кінець ХVIII ст. український народ, як і інші народи, що були пригнічені своїми сусідами і поставлені на грань остаточного щезнення (болгари, серби, хорвати, словінці, румуни, чехи, словаки, ірландці, фіни, литовці, латиші, естонці, албанці) був причислений до так званих "неісторичних народів", як такий, що не спромігся на власну державу.
Однак, саме на цей період припадає глибше усвідомлення народами ідеї Нації. Поневолені, вони міцно засвоюють думку про те, що кожна Нація становить собою вселюдську вартість. Кожен народ зі своїми мовою, звичаями, характером, поезією буття, мистецтвом, культурою становить собою унікальний світовий скарб. Тому втрата будь-якої національної культури є збідненням цілого людства. Поняття Нації, як найбільшої вартості, найбільшої святості визріває в свідомості тисяч людей. Вся Європа спалахує національно-визвольними рухами, повстаннями і війнами.
Одні народи, за більш сприятливих умов, при рішучому і дієвому проводі, здобувають собі свободу і незалежність швидше (греки, серби, чорногорці), інші пізніше. До кінця ХIХ ст. визволилися ще румуни, болгари, угорці. Для багатьох час визволення прийшов лише після Першої світової війни.
На початковому етапі українського відродження ХIХ віку національна ідея плекалася майже виключно в колах аристократії - колишньої української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул "російського дворянства". Перші українські письменники, що писали народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання "славних прадідів". Вони обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить
Loading...

 
 

Цікаве