WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща - Реферат

Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща - Реферат

і перетворила їх на потенційних союзників - водночас створивши ситуацію, коли українці мали нагоду більше уваги приділити відносинам з Москвою. Водночас, поставивши Україну поза рамками польської історії та сформувавши нову Польщу як етнічно однорідну державу, Сталін створив передумови для демократизації польського націоналізму. Після 1945 р. поляки примирилися із втратою своїх східних територій і зосередилися на творенні нової Польщі на просторі між Балтикою та Одером-Нейсе. Для певної частини поляків, які не належали до прихильників комунізму, боротьба за незалежність Польщі від Москви була безпосередньо пов'язана з підтримкою національних прагнень України, Білорусі та Литви. Незалежність України значною мірою стала реальнішою завдяки підтримці польської держави та суспільства. Так само Польща беззастережно підтримала Литву й Білорусь. У свою чергу ці три нації стали прихильнішими до ідеї налагодження добрих стосунків з Польщею, яка стала для них вікном у світ. Зауважимо, що у 50-ті роки Польща вже виступала в такій ролі - для російської інтелігенції, особливо студентів, для яких вона була не лише важливим джерелом інформації про західний світ, а й своєрідним каналом зв'язку з останнім.
Після 1945 р. і, головним чином, після 1953 р. події в радянському блоці в Європі та в світовому комуністичному русі загалом не лише перетворилися на складову частину Великого Змагання двох світових соціально-політичних систем, а й значною мірою стали фактором внутрішнього життя в СРСР, зокрема у сфері міжнаціональних відносин. Не варто розглядати 1991 рік в СРСР без звернення до подій 1956 р. в Польщі та Угорщині, "празької весни" 1968 року, Гданська та "Солідарності" 80-го - такий підхід був би надто обмеженим. Здається, цілком слушною є думка Андреаса Каппелера про те, що польський національний рух відігравав надзвичайно важливу роль у підриві основ російської імперії в XIX ст. та радянської імперії наприкінці XX ст. Втілення ідеї "офіційної народності" радянського зразка після 1953-1956 pp. відбувалося не лише в нових міжнародних обставинах, а й в умовах відновлення протилежної тенденції - формування модерних націй. Виникненню цієї тенденції сприяла та обставина, що радянська влада зберегла за республіками деякі формальні ознаки державності. Наявність цих символічних атрибутів (територіально-адміністративних зокрема) значною мірою полегшила розпад СРСР 1991 р. Проте, зрозуміло, що СРСР розпався не тому і не лише тому, що на момент утворення суверенних спільнот, які прагнули перетворитися на національні держави, у них були власні адміністративні кордони. Не менш важливою була та обставина, що Москва й Ленінград утратили свою роль і статус центрів світової цивілізації. Не лише народи СРСР, а й самі росіяни шукали відповідей на свої питання на Заході. Радянський Проект як альтернативний варіант світової цивілізації зазнавав поразки у Великому Змаганні з капіталістичним Заходом. Першими це усвідомили східні європейці, згодом розуміння цього прийшло і до народів Радянського Союзу - роль авангарду тут відігравали прибалти, а в Україні - західні українці, які були постачальниками західних цінностей до Києва та сходу республіки. Таким чином, у другій половині XX ст. набирали обертів процеси, подібні до тих, що відбувалися в Росії у XVIII ст. (див. Ґрінфелд вище). Відмінність полягала в тому, що цього разу неросійські народи й національно свідомі росіяни протиставлялися марксизмові-ленінізмові, радянській суспільній системі й територіально-політичному устроєві країни, який вони вважали імперським. Саме цей нонконформізм утворив ширші інтелектуальні, історичні й психологічні передумови того, що сталося 1991 року, - на це звернув увагу Джон Кіп у своїй "Історії Радянського Союзу з 1945 по 1991 рік". До 1991 р. ця тема здебільшого була поза увагою радянологів й однією з найбільших їхніх помилок було те, що вони не помітили поступової емансипації Росії від радянської ідеї.
Нації та націоналізм у посткомуністичну добу
Що нового про націоналізм дізнаємося ми з огляду на досвід змагання між ним та комунізмом після 1917 p.?
У книзі "Нації та націоналізм" Геллнер писав: "Націоналізм не є тим, чим він нам здається, втім, він також не є тим, чим він вважає себе сам". "Націоналізм, - пояснює Геллнер, - засадничо схильний до обману ча самообману. Справа в тому, що націоналізм є по суті масштабним упровадженням високої культури в суспільстві, де нижчі культури раніше панували в житті більшості, а до певної міри - і всього населення... Це творення анонімного, деперсоніфікованого суспільства, яке складається із самодостатніх індивідів, здатних заступати один одного, об'єднаних головним чином спільною культурою. Це суспільство виникає на місці попередньої складної системи локальних спільнот і фольклорних культур, які систематично самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікроспільнот. Ось що відбувається насправді. Однак це - цілковита протилежність тому, що стверджують націоналісти і у що вони так палко вірують". Очевидно, немає потреби сперечатися з Ґеллнером щодо того, чи справді всі націоналісти мають спокутувати цей гріх обману й самообману. Деякі націоналісти викладали свої погляди цілком зрозуміло, можна було б назвати їх представниками "наукового націоналізму" на протилежність націоналізму "утопічному". Серед перших варто було б згадати Фрідріха Ліста, його послідовниками в Росії були Сергій Вітте та Петро Струве. Проте зауваження Ґеллнера щодо того, що риториканаціоналізму значно відрізняється від його практики, заслуговує на ширший коментар з огляду на те, що ми знаємо про націоналізм у посткомуністичну еру.
Кеннет Майноґ та Беріл Вільямс, формулюючи власну концепцію, висловлюють думки, співзвучні аргументам Ґеллнера. Вони вважають, що "націоналізм як ідеологія є не менш універсалістським загальнолюдським, ніж комунізм... обидві доктрини (подібно до будь-якої ідеології) являють собою комбінацію загального й особливого".
Цікаво, що сучасні, тобто пострадянські російські автори, з'ясовуючи причини колапсу Радянського Союзу, доходять подібного висновку щодо "універсалістського" (загальнолюдського) складника націоналізму. Вони стверджують, що антикомуністичні національні рухи, очолені прозахідними елітами, були найсильнішими в європейських республіках СРСР (Естонії, Латвії та Литві, в західних регіонах України), а центром російського прозахідного націоналізму була Москва. Ці противники комунізму відмовлялися від "радянської цивілізації" на користь західних (тобто "загальнолюдських") цінностей та західної цивілізації.
Засуджуючи антирадянський, прозахідний націоналізм у Росії та колишніх республіках СРСР, Леонтій Бізов звертається до спадщини російського мислителя XIX ст. Костянтина Леонтьєва, який вбачав "у рухах, які називають себе національними, деструктивний космополітичний зміст". Пишучи про об'єднання Німеччини за часів Бісмарка, Леонтьєв стверджував, що "сучасний політичний націоналізм є... лише масовізованим варіантом космополітизму, який набув інших форм і проявів". На думку Візова, те саме можна сказати й про ідеї московських "націонал-демократів" в останні роки існування Радянського Союзу. Він схвально оцінює те, що радянські республіки Середньої Азії не брали участі в руйнуванні СРСР і жалкує з приводу пасивності російської провінції в той час. Протистояння комунізму й націоналізму на рівні суспільної практики (а
Loading...

 
 

Цікаве