WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща - Реферат

Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща - Реферат

Яковлєв уважніше читав власного класика, йому не був би потрібен Ґеллнер для того, щоб зрозуміти: в капіталістичну епоху національне є реальним, а реальність є національною. Утім, для Леніна його власна теорія також не стала керівництвом до дії. Він не лише не пропагував ідею розпаду імперії на окремі національні держави - навпаки, він виступав проти прихильників цієї ідеї. Він не пішов шляхом реорганізації своєї партії в "русскую" соціал-демократію, навіть більше, він відмовляв іншим народам у праві створювати власні соціал-демократичні партії та співпрацювати зі своїми співвітчизниками з позамарксистського табору для створення незалежних Вірменії, Латвії і т.п. Натомість він наполягав на тому, що в Російській імперії всі соціалісти мають належати до єдиної партії. Ленін обґрунтовував свою позицію тим, що з погляду перспектив пролетарської справи в світовому масштабі наявність великих держав дає переваги. У цьому відношенні його "русомарксизм" був відгомоном "австромарксизму" імперії Габсбургів. При цьому ані він, ані його партія не ставили собі за мету об'єднати чи інтегрувати всі народи Росії в єдину "русскую", нехай соціалістичну, націю. В епоху, яку він сам охарактеризував як епоху національних держав, Ленін мріяв про майбутнє, в якому нації подолають національні кордони, досягнуть вищої форми єдності. Ленінські погляди були діаметрально протилежними позиції його колишнього колеги, а згодом ідеологічного опонента, Петра Струве, який еволюціонував від соціалізму Маркса до націоналізму Ліста. Занепокоєний піднесенням українського національного руху, Струве передбачав можливість "подвоєння" ("у випадку з білорусами це вже було б "потроєння") російської нації. Те, про що Струве писав як про перспективу найближчих років, невдовзі перетворилося на реальні спроби українців і білорусів (принаймні частини з них) відокремитися від Росії у 1917-1920 pp. Ленін не переймався проблемою національної єдності росіян так, як її розумів Струве. 1914 р. він написав статтю "Про національну гордість великоросів", у якій виклав свою теорію про наявність двох "великорусских" культур і націй, відповідно - одна з них була нацією декабристів та Чернишевського, друга - нацією Побєдоносцева та чорносотенців.
Радянський експеримент
1917 р. стало очевидним, що більшовики не мають жодного бажання виступати в ролі будівничих нації. Очолений більшовиками пролетаріат, захопивши владу, не "ствердив себе як нація" всупереч передбаченням Маркса. Більшовицький 1917 рік проголосив своєю метою демонтаж російської нації як перший крок до всесвітньої революції. Відповідно виникала потреба максимально захистити спадок імперії від національних революцій неросійських народів, включаючи ті, які були очолені соціалістами (у Грузії та Україні, наприклад). Оскільки більшовицька революція не переросла в світову, як цього сподівалися Ленін і Троцький, виникла ідея побудови соціалізму в одній, окремій, країні. Як наслідок, на певному етапі з'явилась концепція "радянського народу" - далі ми побачимо, що значною мірою ця концепція стала реальністю. Багатьом фахівцям з історії імперської Росії зрозуміло, що ідея "радянського народу" фактично є перевиданням концепції "офіційної народності". Канонічний радянський варіант цієї концепції включав у себе російську мову як мову вищої культури, та ретельно підібраний набір елементів російської культури. У часи царизму навіть та культура, що утримувалась державним коштом, не перетворилася на служанку самодержавства, яка б беззастережно оспівувала його цінності, - тому в багатьох творах російської літератури й мистецтва, успадкованих Радянським Союзом, містилися елементи нерадянської російської ідентичності. Намагаючись створити щось на зразок "русорадянської" культури, влада натомість отримала специфічний коктейль "радяноросійського" смаку, який містив неспоживні елементи, що, зрештою, спричинили "відторгнення" Росії від "радянізму. Офіційним настановам щодо неросійських народів також бракувало послідовності - за висловом Аркадія Ліпкіна, процес націотворення в СРСР мав "парадоксальний" характер. З одного боку, пише Ліпкін, народи Радянського Союзу отримали "територіально-політичний статус" у вигляді республік, причому це сталося навіть з тими, хто перебував на той момент на докапіталістичній стадії розвитку. Формування нації в Росії та в Радянському Союзі відрізнялося від процесу націогенези в Західній Європі. На Заході спочатку сформувалися територіально-державні спільноти. В імперській Росії (та в Східній Європі загалом) нації сформувалися спочатку як культурно-історичні спільноти і лише після цього здобули територіально-політичний статус. З іншого боку, - і саме тут Ліпкін вбачає парадокс - ці тенденції, які нагадували набагато давніший західний досвід "територіалізації національності", "збіглися з викоріненням традиційних національних культур, які в дев'ятнадцятому столітті сформувалися як "буржуазні". Збереглися і навіть культивувалися лише етнографічні, фольклорні рівні цих культур". На місце національних культур "прийшли "пролетарська" культура "соціалістичного реалізму"... та ідеологія марксизму-ленінізму". Таким чином, згідно з Ліпкіним, радянська система намагалася законсервувати всі неросійські народи СРСР на рівні етнографічних націй. Їх позбавляли права перетворитися на модерні нації в тому розумінні, в якому Ґеллнер та його однодумці трактували нації індустріального суспільства. Цікаво й те, що марксизм, особливо в його російському, ленінсько-сталінському варіанті, розглядав нації як етнокультурні спільноти, а не як суспільства, побудовані на модерних політичних та економічних структурах. Ліпкін також дає цікаву інтерпретацію того, що сталося після смерті Сталіна. Після 1953 p., зазначає він, виник "суспільний попит" на відродження національних культур, що сформувалися у XIX ст., - це, на його думку, було наслідкомінтенсивної урбанізації відповідних народів. Тому в період відносної лібералізації у післясталінські десятиліття радянські будівничі націй, намагаючись урбанізувати, усучаснити їх, повернулися до історичних досягнень XIX ст. Натхнення та зразків вони шукали передусім на Заході. Говорячи про дорадянський період, Ліпкін слушно зауважує, що в XIX ст. Санкт-Петербург відігравав роль Парижа, "столиці світу", для України, Білорусі, Прибалтики та Молдови. Щоправда, це зауваження є слушним лише до певної міри. Деякі народи, які стали радянськими лише під час або після Другої світової війни, перебували в зоні переважного впливу інших світових столиць XIX ст. Наприклад, для західних українців таким центром був Відень, для прибалтів - Берлін. І зрозуміло, що ми не можемо ігнорувати ролі польської культури й польського націоналізму на великому просторі на захід від Дніпра та на південь від Двіни, їхнього впливу на формування модерних культур і націй в українців, литовців та білорусів. У період десталінізації ці традиційні "західні" суперники культурного панування імперських столиць (Петербурга й Москви) знову відновили свій вплив у європейських республіках СРСР. Радянський Союз 1945 р. значно відрізнявся від СРСР 1938 р. - в його складі опинилися країни Балтії та західноукраїнські регіони, які раніше входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії. Створюючи цю нову Україну в кордонах, про які могли лише мріяти найзаповзятіші націоналісти, радянська влада викреслила Польщу зі списку історичних противників України
Loading...

 
 

Цікаве