WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Християнська політична думка - Реферат

Християнська політична думка - Реферат


Реферат на тему:
Християнська політична думка
У середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, поступається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Але про це - пізніше. На початку дослідимо основні засади християнської політичної думки.
Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.
Священні тексти іудаїзму писалися з XII по II ст. до н. є. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos - помазаник), що писався від середини І до середини II ст. н. є. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.
У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.
Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності - спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.
Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та - від Бога), що відкриває шлях для легітимізації.
Промине небагато часу - і християнство перетвориться з катакомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.
Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів.
395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії - Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово "римська".
Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п'яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою. Керують нею п'ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський - папою, Константинопольський - архієпископом, Александрій-ський - папою, Єрусалимський - архієпископом і лише Ан-тіохійський - патріархом. Жоден з них не може говорити від імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучасною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється консенсусом.)
Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійський імператор Юстиніан просто "призначив" себе найвищим керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно-політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імператорам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започаткував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану частину Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев III 800 р. коронував франкського короля Карла Великого як імператора Священної Римської імперії. Через це стався формальний розрив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імператорами.
Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 p., коли стався Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два головні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву "католицизм", а східна - "православ'я".
З погляду організаційної побудови Римська католицька церква є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після
падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.
Отже, на території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швидко змінили одна одну, перетворилися на національні держави. Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної думки.
Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштовхувала папство до проголошення свого верховенства. Церква перемагала протягом VII-IX та ХП-ХШ ст., але після XIV ст. її політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила криза феодальної системи.
Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокремити такі загальні риси політико-правової думки Західної Європи:
o панування з IV до XIII ст. доктрини Аврелія Августина (354-430), в якій держава та церква були відокремлені, але світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір "Про град божий");
o надмірна централізація влади;
o утвердження християнської церковної доктрини про верховенство папи римського (твір папи Григорія VII "Диктат папи", 1075); папство розглядало весь християнський світ як величезну державу, що керується намісником бога - папою;
o боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Велика хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право (1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);
o домінування з XIII до XX ст. доктрини відомого схоласта Фоми Аквінського (1225-1274), який на основі вчення Аріс-тотеля створив християнську доктрину держави (трактати "Про правління правителів", "Сума проти язичників"). Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому має бути підпорядкована духовній владі (церкві). Метою держави є "загальне благо", забезпечення умов для пристойного життя, а сутність влади - у підпорядкуванні нижніх
прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведеним богом, - так званим вічним законом. Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Ак-вінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного закону.
Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності, месіанізму, християнства та на антично-еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:
o абсолютний характер імператорської влади (з її безпомилковістю, перетворенням на "живий закон на землі", патерналізмом володаря як "батька підданих" і спадковою ди-настичністю);
o панівним становищем світської влади над релігійною (ідея тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави тацеркви за домінування держави в особі монарха);
o високий рівень централізації;
o поступова відмова від домінування універсалістських римських ідей та перехід до використання еллінських традицій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) і відповідну культурну спадщину.
Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксального християнського православ'я, яке згодом укорінилось у східнослов'янському світі.
Організація Православної церкви була такою, як і до розколу.
Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не змінилася. Православ'я по суті є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла
Loading...

 
 

Цікаве