WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична влада: природа, ресурси, легітимність - Реферат

Політична влада: природа, ресурси, легітимність - Реферат

неможливо обійти питання її легітимності. Якщо влада спирається лише на силові методи впливу, її можливості є доволі обмеженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкорятися цій владі.
Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов'язана з консенсусом суспільства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету.
Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер, який включав у неї визнання влади правителів і зобов'язання підлеглих підкорятися цій владі.
Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював традиційний та харизматичний типи легітимності влади.
Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, султанів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спирається на божественний характер влади монарха. Така влада базується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом.
Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт.
У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітимності.
Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не назвав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокомандувачем.
Повертаючись до М. Вебера, зазначимо, що він вважав за потрібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатовіковими традиціями піанування влади. Наскільки він був правий? Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки!
Харизматична легітимність (від грецьк. charisma - божественний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне волевиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню населенням.
Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизма-тична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням суспільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються.
М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Аліева (Азербайджан). Як бачимо, ці лідери є представниками країн з переважним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.
Раціонально-правова легітимність характерна для демократичних держав. її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування влади на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність.
У такій державі підкоряються не особистості керівника, а законам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади.
Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в "молодих" демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у "старих" демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персональним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату.
Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль досить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очолюваного ним політичного блоку. (І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН!) І лише після того як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об'єднання німецьких земель (1989), він отримав "бонус канцлера", внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.
Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності.
Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легі-тимність.
Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поширений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.
Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легітимності.
Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має підтримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній благодійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення.
Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користувалися тоталітарні режими у СРСР і країнах "соціалістичного табору" (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал-соціалізм).
З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на підтримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, деякі з балканських країн).
Насамкінець зазначимо, що в чистому вигляді наведена щойно типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльності. Звичайно, не всім це вдається зробити.
При цьому законність і легітимність далеко не завжди збігаються. Скажімо,російська конституція 1993 р. згідно з проведеним референдумом стала законною, але нелегітимною, не діставши підтримки більшості населення.
У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером законно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори (1933).
Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо інакодумців, розв'язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку. Проте все це - тема окремої розмови.
Список використаної літератури
1. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. - К., 1996.
2. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. - М., 1992.
3. Борисов В. К. Теория политических систем. - М., 1991.
4. Брегеда А. Ю. Основи політології. - К., 1997.
5. Бурдъе П. Социология политики. - М., 1993.
6. Власть. Очерки современной политической философии Запада. - М., 1989.
7. Волкова Н. Ф. Популизм и консерватизм. - М., 1992.
8. Воронкова В. Г. Политическая антропология: Постмодернистская парадигма власти // Збірн. наук, праць Запорізької держ. інж. акад. - Запоріжжя, 1998.
9. Воронин В., Тышковский А., Филиппов А. Организационно-психологическая модель проведения групповой дискуссии // Психол
Loading...

 
 

Цікаве