WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Метолологічні принципи політології - Реферат

Метолологічні принципи політології - Реферат


Реферат на тему:
Метолологічні принципи політології
На перший погляд, твердження про політологію як молоду науку виглядає дещо парадоксальним. Як це може бути: політичні аспекти суспільного життя досліджуються понад два тисячоліття, історія цих досліджень зафіксувала цілу галерею блискучих мислителів минулого, а сама наука існує, виявляється, близько 150 років? Втім, нічого дивного немає. Адже від античності до середини XIX ст. політичні знання нагромаджувалися та систематизувалися, передаючись від покоління до покоління.
Але слід, напевне, зауважити, що, на думку А. Саміта і Дж. Тан-нехауза, глибина й досконалість політологічного аналізу пояснюються не стільки віком політології, скільки її сучасним дослідницьким потенціалом і постійним удосконаленням її методологічного й методичного арсеналу.
Політологія є однією із суспільних наук. Отже, політичні феномени, події та явища вона вивчає в межах панівних у певному суспільстві суспільно-політичних і соціокультурних парадигм.
На першому етапі розвитку політології в методологічному сенсі переважав своєрідний універсальний підхід. Він характеризувався тим, що всі соціальні знання були єдині й неподільні, оскільки політичне із загальних суспільних явищ просто не виокремлювалося. Тому й не дивно, що понад два тисячоліття дослідники політичної сфери суспільства не називали себе політологами, хоча по суті вивчали й аналізували політичну проблематику.
Починаючи із середніх віків завдяки розширенню інформаційної бази про соціальний світ прискорюється сегментація наукових дисциплін, що поділяються на природничі та моральні. (Наприклад, засновник політекономії Адам Сміт був професором моральної філософії.) Відповідно оновлюється й методологічний апарат наук, що досліджують суспільство.
Згодом термін "моральні науки" стараннями позитивіста А. Сен-Сімона і соціолога О. Конта, які в своїх дослідженнях наголошують на відносинах між людьми у суспільстві, людиною й суспільством, трансформується в термін "соціальні науки". Об'єктом останніх, нарешті, стають суспільство та політична сфера в їх зв'язках і взаємозалежності.
Кінець XVIII і початок XIX ст. принесли не лише серію революцій і воєн за незалежність, а й створили передумови для практичної реалізації сформульованих раніше ідей конституціоналізму, республіканської та ліберально-демократичної форм правління. Саме звідси простежуються корені британської, американської та французької політологічних традицій розгляду республіканської й демократичної систем, що оптимально відповідають природі людини. Ці концептуальні й методологічні підходи стали підґрунтям політичних теорій, концепцій і доктрин сучасності.
Раціоналізм Нового часу, який уперше був сформульований Р. Декартом, у поєднанні з вірою в емпіризм Т. Гоббса зумовив виникнення уявлення про соціальний світ як чіткий механізм,
що піддається абсолютно точному обчисленню математичними методами. У такий спосіб Т. Гоббс, розглядаючи державу як грандіозну штучну людину - Левіафана, синтезував раціоналізм і абсолютизм.
Керуючись подібними настановами, Д. Юм пішов іще далі у намаганні спрямувати політику на створення механізму розв'язання та пом'якшення політичних конфліктів.
Пояснення політичних феноменів і процесів з позиції раціоналізму з часом сприяло утвердженню методології аналізу суспільно-політичних явищ щодо можливості дослідити все і вся в політичній сфері суспільства з точністю, яка не поступається, скажімо, тій, що досягається в математиці чи фізиці.
Унаслідок цього в соціальних науках стають популярними методи, напрацьовані у природничих науках. Водночас активно використовуються формально-правовий і порівняльно-правовий аналіз, юридична логіка, утверджується парадигма необхідності дослідження політики за допомогою конкретних методів (А. Сен-Сімон, О. Конт та ін.).
XIX ст. стало часом не лише історичної, а й державно-правової науки, яка відчутно вплинула на формування та розвиток політології.
Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму, і зокрема біхевіоризму.
Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в дослідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об'єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.
Домінування позитивістської та сціентистської методології означало орієнтацію на кількісні, формально-математичні методи відображення політичного життя суспільства.
Вважалося, що політологія має відокремитися від політичної філософії й теорії і звільнитися від ціннісного підходу. З методологічного погляду це допомогло політології досить швидко висунутися на "перехрестя" міждисциплінарних досліджень, що охопили майже всі суспільні науки.
Водночас надзвичайної популярності набула теорія раціонального вибору, що ґрунтувалася на методологічному індивідуалізмі. Останній стверджував, що всі суб'єкти політики (виборці, політики, бюрократи) мають на меті максимізувати власні матеріальні інтереси, а отже, є підстави виводити соціальні феномени з поведінки окремих людей.
Під цю методологію підлапітовувалися моделі з використанням математичних методів, таких, наприклад, як метод групового врахування аргументів, який дає змогу досліджувати зв'язки між певними параметрами, що впливають на об'єкт дослідження, а також встановлювати ієрархічну вагу їх впливу.
Розвиток методології опитувань та інших прийомів біхевіоризму й неопозитивізму дав потужний поштовх до розвитку політології. Але за всієї доволі розвиненої наукової бази позитивізму він не досяг певного теоретичного рівня узагальнення, оскільки був спрямований на здобуття емпіричної інформації, відкидаючи висновки світоглядного, ціннісного й ідеологічного характеру.
Отже, відігравши свого часу свою роль у боротьбі з академічною політологією, якій були притаманні абстрактні політи-ко-філософські та формально-правові концепції та ігнорування політичної конкретики, позитивізм сприяв заміні реальних політичних процесів на нежиттєздатні, абстрактні (тепер уже емпіричні) моделі.
У намаганні усунути вади позитивізму, які спричинені надмірним захопленням емпіричними дослідженнями за рахунок обмеження ролі політичної теорії, виникли постбіхевіоризм і постпозитивізм.
Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон.
1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніпіе володіння технікою дослідження.
2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв'язків з реальністю.
3. Вивчення та розробка цінностей є невід'ємною частиною вивчення політики.
4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.
5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.
З огляду на кризу позитивізму та біхевіоризму робилися спроби відродити в нових модифікаціях традиційні підходи до цих напрямів.
Нової теоретичноїорієнтації завдяки Ж. Лакану набув психоаналіз. Ю. Хабермас та інші члени Франкфуртської школи намагаються поєднати теорії К. Маркса і 3. Фрейда [16; 89]. Наприкінці 70-х
Loading...

 
 

Цікаве