WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Ісламська політична думка - Реферат

Ісламська політична думка - Реферат

встановлення.
661 р. хариджити - прихильники традицій воєнної демократії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами, вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, заснувавши династію Омейядів (661-750).
Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб, буквально - люди традиції), які вважали, що халіфом може бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального руху в ісламі належить 90 % віруючих. Решта - шиїти (від араб, ши'а - приєднатися до когось), які вважають, що верховна влада має належати лише прямим нащадкам Алі.
Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему управління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичніпринципи Корану не було й мови.
Наступна династія Аббасидів (750-1258) із центром у Багдаді лише посилила ці тенденції.
Але в ІХ-Х ст. єдина світова мусульманська громада почала розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії виникали фактично самостійні місцеві династії.
За багдадськими халіфами залишилась символічна роль духовних лідерів мусульманського світу.
У середині X ст. під владою халіфа лишився лише Ірак, причому в Багдаді світську владу захопили військові, а халіфи перетворилися лише на духовних керівників. 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахиншахом - шиїтом з роду Буїдів. Це був фінал халіфату, який всіляко підтримував сунізм.
Що ж залишив у спадщину халіфат для політико-правової думки?
Джерелом влади халіфа було:
1) обрання народом;
2) заповітне розпорядження халіфа.
З часом другий спосіб став домінувати і влада передавалася іншому члену сім'ї халіфа або представникові роду Мухаммеда, який не мав фізичних вад і досяг повноліття.
Другою особою в країні був візир, який міг або самостійно керувати державою від імені халіфа, або лише виконувати його накази (залежно від волі монарха).
Впливовими особами були наглядач за чиновниками, керівник поліції, командир охоронців і завідувач пошти (розвідки).
Усі державні справи записувалися в чотири книги, що їх вели особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінансів, списків чиновників халіфа.
Мусульманське право має два головні джерела: закон (шар) і звичай (азат). Закон (шаріат) складається з Корану (основного закону), Суни (дій і слів пророка) і фетви (рішень законознавців).
Але повернемося до бурхливої та динамічної історії мусульманського державотворення.
На початку XI ст. Іран, Ірак і значна частина відвойованої у Візантії Малої Азії захоплюють напівкочові племена огузів-туркменів під проводом сельджуків. Прийнявши іслам, вони панують тут понад 100 років. Проте під ударами хрестоносців із заходу та монголів зі сходу сельджуцька держава розпадається. Тоді ж припиняє існування й халіфат Аббасидів. У регіоні домінують монгольські ільхани.
На початку XIV ст. у західній частині Малої Азії значно посилилася невелика тюркська держава бея Османа. Невдовзі, створивши регулярну армію з яничарів, турки знищили Візантію. У XVI ст., об'єднавши під своєю владою більшість мусульманських країн і народів, турецький султан став фактично повелителем правовірних, спадкоємцем верховної влади арабських халіфів. Проте претендувати на релігійну владу в усьому мусульманському світі він не міг, оскільки в цей самий час існували сефевидський Іран (шиїти) та далека Індія.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що іслам не створив єдиної богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна причина цього розколу - різні уявлення про природу верховної влади, що згодом дали життя самостійним політичним доктринам.
Сунізм (від араб, буквально - звичай) дає доволі помірковану, певною мірою раціоналізовану концепцію влади халіфа.
Вища влада здійснюється громадою від імені Аллаха. Громада обирає правителя, не передаючи своїх прав, а лише довіряючи йому функції керівництва. Вона може ухвалити свої рішення лише тоді, коли модель поведінки не виписана Кораном і Суною. Халіф також пов'язаний волею Аллаха, і громада зобов'язана підкорятися йому тією мірою, якою халіф виконує Коран і Суну.
Отже, влада халіфа не є абсолютною й божественною, хоча має релігійний характер.
Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (маз-хаби), які рівні між собою. Мусульмани можуть вільно обрати й навіть змінити кожну з них.
Шиїзм (від араб, Алі - партія Алі) тлумачить владу як божественну, передану Аллахом не громаді, а імаму. Останній підкоряється лише Аллаху і мусульманському праву.
Культ імама полягає в прийнятті його як нового пророка-месії, спасителя. Екстатична віра в імама абсолютизує ідеї теократії, сприяє фанатизму та релігійній нетерпимості.
Шиїзм ніколи не мав і не має більш-менш однорідного релігійного вчення. Він поділяється на кілька груп: імамітську, ісмаїлітську і зейдитську.
Хариджизм (від араб, харидж - повстанець) виник у середині VII ст. Відповідно до цього вчення наступник пророка - халіф - має обиратися громадою мусульман шляхом виборів. У противному разі його можна зняти та навіть вбити. Халіфом - імамом - може бути будь-який член громади, котрий знає догмати ісламу. Представники цієї течії вважають, що однієї лише віри замало, треба діяти та захищати свою спільноту всіма способами - аж до збройної боротьби.
Наостанку зазначимо, що з огляду на велику чисельність мусульман у світі (935 млн осіб) ісламська політична думка заслуговує на особливу увагу й вивчення, тим більше, що в таких державах, як Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Марокко, Об'єднані Арабські Емірати, духовним главою мусульман є державний правитель, а в Ірані, Афганістані, Пакистані іслам є надзвичайно активним чинником впливу на політику цих держав.
Список використаної літератури:
1. Алаев Э. Б. Страны, народы и государства // Федерализм. - 1977. -№2.
2. Антология мировой философии. - М., 1969-1972.
3.
4. Асмус Б. Ф. Античная философия. - М., 1976.
5. Брегеда А. Ю. Основи політології. - К., 1997.
6. Головатий М. Ф. Соціологія політики. - К., 2003.
7. Демидов А. И., Малько А. В. Политология в вопросах и ответах. - М., 1998.
8. Демидов А. И. Политическая деятельность. - Саратов, 1987.
Loading...

 
 

Цікаве