WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Соціокультурні виміри політичних трансформацій на рубежі століть у східній Європі - Реферат

Соціокультурні виміри політичних трансформацій на рубежі століть у східній Європі - Реферат

багатоманітність культур, світоглядних позицій, свобода творчості, маргіналізація.
Минулі режими залишили у спадок певну соціальну культуру, відмовитись від якої практично вже ніхто не зможе, так само, як і відмінити всю звичну систему соціального захисту. І тому реальна політика трансформації повинна враховувати фактор стану культури, моралі й традицій суспільства. Особливо традицій, що є найбільш автономним багатовимірним суспільним утворенням, які в багатьох випадках сприяють застою, іммобілізму, регресу. В інших випадках традиції вступають у суперечність з існуючою системою, зберігаються всупереч їй. Одночасно деякі традиції протистоять очевидному свідомому політичному досвіду громадян і тим самим стримують їх необхідну політичну й соціальну активність. Практика свідчить про можливість впливати на традиції, включати в них новий політичний досвід, зміцнювати позитивні й послаблювати негативні аспекти [1]. У сучасних парадоксальних суспільствах урізноманітнюється цей політичний досвід, і чим він багатший, тим більше конструктивних, демократичних компонентів у тих традиціях, які закладаються сьогодні. Нові соціальні цінності, норми й мотиви можуть бути сформовані тільки в результаті тривалого впливу середовища і тільки при умові, що саме середовище не руйнує характер народу.
Виходячи з буденності, лише частково можна оцінити поглядом духовний та соціокультурний простір останнього десятиріччя. Тим, хто здатний це зробити, відкривається не тільки моральний занепад суспільства, але й стрімке його інтерактуальне зростання в окремих випадках.
Кожне перехідне суспільство, що трансформується, одночасно виражає дві лінії розвитку, пов'язані з надією й сумнівами, і саме в цьому немає ніяких етнічних особливостей, це нормальна психологічна реакція на зміни, які не гарантують кінцевої мети, та й сама мета розмита й далека.
Зміни соціокультурних орієнтирів (і досить суттєві), уже відбулись і відбуваються. Для певної частини суспільства постсоціалістичних країн трансформаційний процес означав прорив у рідну стихію, але для більшості громадян нові стандарти відносин навряд чи виправдали надії на очікувані стандарти особистого успіху. У даний час зміни в соціокультурній сфері пов'язані лише з виходом суспільства з кризового стану - і тільки. Серйозно вести мову про якийсь поступальний розвиток у цій сфері немає підстав або передчасно. І це стосується не лише Росії чи України, але й республік, які утворились на теренах колишньої Югославії і нині знищених війною.
Феномен досить значного посилення релігійності в усіх без винятку постсоціалістичних країнах, з одного боку, виражає певною мірою, розчарування провалом "соціалістичного експерименту", але з іншого боку, у цьому феномені проглядається відмова прийняти існуючі тенденції розвитку як оптимальні.
У міру поступового зникнення патерналізму як давньої і стійкої риси народного життя слов'янських країн, ми бачимо розвиток націоналізму як іншу форму солідарності. Завдання полягає якраз не в руйнації, а використанні, пристосуванні існуючих національних особливостей та своєрідностей до загальних потреб розвитку.
Процес парадоксальної трансформації, як переконуємось, ніде не йде по-джентельменськи, з урахуванням спільних інтересів сторін: скрізь сильний нав'язує свою односторонню волю. Але в міру того, як населення виходить із шоку, починаються і навіть посилюються дискусії про те, що потрібно створювати, а що знищувати в умовах нової системи політичних і соціальних координат. Інакше кажучи, логічно виникає питання, чи не знаходяться перехідні суспільства на тому етапі свого розвитку, коли повинен здійснитись переворот у стилі мислення.
З цього приводу можна згадати зауваження Г. Лебона: "Для того, щоб будь-який народ змінив свої установи, свої вірування і своє мистецтво, він повинен спочатку переробити свою душу, для того, щоб він міг передати іншому свою цивілізацію, потрібно, щоб він був у стані передати йому також свою душу". Далі соціолог підкреслював, що якщо важко засвоїти нову ідею, то не менш важко знищити стару.
Найбільш несподіваним підсумком останнього десятиріччя у розвитку країн Східної Європи є те, що, прагнучи наблизитись до Заходу, вони не спроможні це зробити, ігноруючи свій попередній досвід. Ці країни не відмовились від політики реформ і вже не зрадять принципам ринкового господарства, але кожна з них прагне виробити свою модель поєднання загальних і приватних інтересів. Але, на жаль, практично в жодній країні, яка радикально змінила свою державність і соціально-економічну суть, реформам не передувало національне обговорення ситуації і вибір оптимальних шляхів розвитку, усе здійснювалось в ажіотажній обстановці і за моделями, які здебільшого пропонувала західна сторона. Ця обставина й зараз ускладнює внутрішнє становище всіх країн і прирікає на тривалу кризовість та конфліктність зі сусідами [2].
Оскільки процес трансформації обумовлений складною взаємодією внутрішніх і зовнішніх факторів, частково відбулась відмова від позитивних моральних принципів і знань, які вже були напрацьовані суспільством. Звідси - помилки, перекоси, обмани, авантюри, корумпованість, які загалом суперечили національно-державним прагненням. Забігання з приватизацією і лібералізація цін, втрата контролю на внутрішніх ринках (одночасно з уповільненням реформ і втратою при цьому матеріальних і моральних ресурсів) - усе це типові явища, які спричинені одними й тими ж факторами. Частина суспільства обрала роль стороннього спостерігача трансформацій, з ініційованих порівняно невеликою групою політичної, ділової, культурної еліти. Така роль є своєрідним захисним механізмом за умов вразливості людини, її залежності від політичної центральної та місцевої влади реальностей життя, що для неї погіршується. Інстинкт суспільного самозбереження формує бажання пристосуватись до будь-яких умов соціополітичної ситуації, це стає основою життєвої позиції, мінімізує загальнолюдські та соціополітичні бажання, приглушує критичні протогромадянські інтенції, якщо влада кваліфікує їх як нелояльність підданих. Насамперед це ті, хто вважає себе соціальними аутсайдерами (і цьому сприяє соціально-економічна сфера). Навіть утверджується постійне очікування більшістю громадян різкого погіршення ситуації, особливо в Україні. А це стає джерелом песимізму, не сприяє формуванню нових моделей поведінки, породжує, за висловом одного знаногополітолога соціум, середнього українця, який поки що є основою не громадянського суспільства.
Саме відрив гасел від їх виконання, обман очікувань, не соціалізація, а часто біологізація процесів, погіршення економічного й культурного становища основної маси населення засвідчують, що відбуваються зміни неприродного, перш за все руйнуючого порядку. Соціальної матриці змін у процесі трансформації останнього десятиліття ще не створено, необхідний досвід накопичується, але вищі досягнення цього досвіду поки недосяжні існуючій тепер методиці досліджень, вони тим більше не можуть бути об'єктивними. Людина, яка вірить, здатна творити. Тому найбільш конструктивні ідеї в культурному розвитку перехідних суспільств будуть у майбутньому породжені недосконалим, парадоксальним, але цікавим і багатим досвідом. Пройде ще чимало часу, але тоді вже трансформації будуть не довкола нас і не попереду, а позаду, і багато дечого ми побачимо новими очима й визначимо їх справжню культурну цінність.
Література
1. Матвеев Р. Теоретическая и практическая политология. М., 1993.
Данилов А. Переходное общество: проблемы системной трансформации. М., 1998.
Loading...

 
 

Цікаве