WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українська національна ідея в контексті релігійно-духовного життя періоду політичної модернізації - Реферат

Українська національна ідея в контексті релігійно-духовного життя періоду політичної модернізації - Реферат


Реферат:
Українська національна ідея в контексті релігійно-духовного життя періоду політичної модернізації
Стаття присвячена аналізу взаємозв?язку української національної ідеї та релігійної ідеї в процесі релігійно-духовного життя перехідного українського суспільства.
Ключові слова: Українська національна ідея, релігійна ідея, релігійно-духовне життя, політична модернізація.
Політична модернізація як процес суспільної трансформації передбачає раціоналізацію влади через органічне поєднання економічних і політичних чинників з позаекономічними й позаполітичними, диференціацію політичної системи, масову політичну участь громадян і вдосконалення нормативної та ціннісної систем. Характер і результат модернізації залежить як від ступеня органічності її перебігу співвідносно до реально існуючих національних інститутів, так і стосовно ментально-психологічних орієнтацій громадян.
Процес політичної модернізації в Україні історично належить до типу вторинної (неорганічної) модернізації, характерною для перехідних суспільств, котрі з тих чи інших причин відстали від загального цивілізаційного розвитку й прагнуть "вписатись" у нього за рахунок застосування досвіду передових країн, наздогнати їх за рівнем і якістю життя.
Як звичайно, неорганічна модернізація зумовлена здебільшого не внутрішніми імпульсами розвитку, а зовнішніми чинниками, тому й характеризується певною нерівністю змін у політиці, економіці, культурі, соціальній структурі в цілому.
Своєрідність процесу державотворення в Україні, на думку сучасного українського економіста В. Малеса, "полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно організованого державно-монополістичного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб" [1, с. 13]. Ось чому неповторність соціально-історичного розвитку України привела до двох основних особливостей: 1) домінування як основного об'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; 2) залежності суспільно-політичної системи від чужих національних традицій, ментальності й конкретних потреб українського суспільства, його морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.
Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду й визначення потенційних можливостей. Однак з досягненням певного стартового рівня модернізації Україна через протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності й здатністю політичної системи до інтеграції, тобто через розрив між бажаними наслідками політичних змін і реальними їх результатами, потрапила в лабети "синдрому модернізації".
Сьогоднішнє українське суспільство - це складне перехідне суспільство, яке вимагає системи базових вартостей, визначених економічних і соціокультурних орієнтацій. Саме й тому надзвичайно важливою проблемою виступає соціокультурна ідентифікація України, тобто усвідомлення своєї тотожності з певною культурною моделлю на основі національної ідеї [2, с. 91-94].
Релігійне середовище в Україні характеризується нині як конфліктне, причому суб'єктами релігійного конфлікту виступають найвпливовіші релігійні організації - поділені між собою православні церкви і греко-католицька церква. Особливе занепокоєння викликають внутрішньо православний конфлікт, відсутність єдності в українському православ'ї, де нині є аж три юрисдикції. Це підґрунтя, на якому виростають серйозні загрози й небезпеки. Держава, не втручаючись у внутрішні, суто церковні справи, на думку Президента України Леоніда Кучми, сприятиме активізації міжцерковного діалогу, об'єднавчим процесам, які могли б (і повинні!) привести до утворення єдиної помісної православної церкви [3].
Напруженими є стосунки названих Церков з протестантськими організаціями й неорелігіями, що культивують нехарактерні й чужі для українського менталітету цінності, поширюють почуття меншовартості. Конфлікт проявляється на різних рівнях і має в цілому системний характер. Зіткнення набуло такого розмаху й гостроти, що стало загальнонаціональною проблемою [4, с. 95].
Християнство утвердилося як позанаціональна ідея вселюдського братства й спасіння і за своїм змістом та характером виступає вселюдським, вселенським ученням. Для всіх християнських народів світу загалом є одними й тими ж духовно-релігійні та морально-етичні принципи, ідеї та вчення християнства. Однак, реально функціонуючи в певному етнічному середовищі (у рамках національних держав), християнство було змушене врахувати їх етнічну специфіку. Із зміною в суспільному розвитку космополітичних домінант етнічними пріоритетами, християнство, переростаючи у вселенське віровчення на релігійно-моральних засадах Любові, Добра й Милосердя, також змінює своє ставлення до процесів національної ідентифікації народів. Тому як настанова і водночас як застереження почали звучати слова Христа: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповів" [МТ., 28:19-20].
Релігійний чинник, на наш погляд, сам по собі ніколи не був в Україні визначальним у процесах етнотворення й етноінтеграції, національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. У поліконфесійній Україні лише сходження на рівень національної ідеї як пріоритетного принципу гарантує підхід до конфесійної відмінності як чогось перехідного чи не основного в суспільному і релігійному процесах, утвердження в думці, що Україна одна для тих, хто бажає її відродження, і Бог один для тих, хто вірить у Нього.
На думку фахівців, прихід і утвердження християнства в Україні ускладнив етноідентифікацію нашого народу, оскільки цей процес увійшов у конфлікт із християнськими позанаціональними моральними настановами, космополітичною християнською догматикою, універсальним культом та організаційними принципами церковного управління.
Українська національна ідея та ідея національної церкви, як суттєві прояви духовності нашого народу, за визначенням відомого українського релігієзнавця Арсена Гудими, упродовж століть взаємно обумовлювали, взаємодоповнювали та взаємопереходили одна в одну [5, с. 88]. Яскравим виявом цього виступають визвольна боротьба за "віру і народ руський", церковні братства (XV-XVII ст.), які дали поштовх розвитку української культури XVII ст., національне відродження XIX - поч. XX ст. під гаслом "Бог і Україна" та сучасна роль УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ в національному й державному процесі України.
На думку одного з фундаторів вітчизняної націології проф. Л. Ребета існує органічний зв'язок між релігійною і національною ідеями, бо обидві вони націлені на зміцнення соціальної солідарності. Протягом тривалого часу релігійна
Loading...

 
 

Цікаве