WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Економічні та політичні переміни у країнах Балтії в 1990-х, поч. 2000-х рр. - Реферат

Економічні та політичні переміни у країнах Балтії в 1990-х, поч. 2000-х рр. - Реферат

режим між своїми країнами, утворили митний союз, започаткували роботу міждержавних органів управління - Балтійської ради міністрів та Балтійської асамблеї. Тепер президенти трьох балтійських республік традиційно зустрічаються для обговорення спільних проблем. Вони також є членами Ради держав Балтики.
Країни Балтії стали єдиними на пострадянському просторі, кому вдалось у січні 1998 р. заручитися підтримкою Сполучених Штатів, які підтвердили їхню незалежність, національний суверенітет і засвідчили, що США ніколи не визнавали законності включення цих країн до складу СРСР.
З цього приводу між США та країнами Балтії було підписано Хартію про партнерство, в якій Вашингтон недвозначно взяв на себе зобов'язання допомогти Литві, Латвії та Естонії підготуватися до членства в НАТО. Крім того було створено спеціальну чотиристоронню комісію з контролю за виконанням Хартії. Очолив її заступник держсекретаря США Строуб Толбот. Свідченням поступової інтеграції трьох балтійських країн до Європейського союзу є рішення виконавчого комітету Шенгентської зони, за яким з 31 березня 1999 р. громадяни країн Балтії дістали змогу без віз мандрувати у державах, які підписали Шенгентську угоду.
Природно, що розвиток тристоронніх відносин між балтійськими країнами має і свої певні проблеми, найголовнішими серед яких вважаються територіальні суперечки (невизначеність морського кордону між Латвією та Литвою; дві частини вулиці одного міста - латвійського Валка та естонського Валга опинилися по різні боки кордону; питання державної належності зон вилову риби тощо), відсутність єдиної митної, транзитної та інформаційної політики, невисока ефективність роботи спільних міждержавних органів. Але всі ці проблеми не затьмарюють факту поглиблення співробітництва країн Балтії, їхніх об'єднаних зусиль стосовно інтеграції до європейських та євроатлантичних структур.
Однією з суттєвих ознак розвитку країн Балтії є вдале використання можливостей транзитного потенціалу. Так само як і Україна, балтійські країни мають значення для Росії насамперед як транзитні коридори. Вони пов'язані спеціалізованою інфраструктурою (порти, залізниці, автомагістралі, нафтопереробні заводи тощо), яка склалася ще за часів колишнього Радянського Союзу. СРСР мав на Балтійському морі вісім портів, здатних переробляти протягом року майже 90 млн т вантажів.
У середині 80-х років близько 12 тис. комерційних суден здійснювали заходи в балтійські порти, з них 4 тис. припадало на Ленінград, а всі інші 70% - на прибалтійські республіки та Калінінград [2, 19].
Сьогодні частка Росії в загальній кількості вантажних потоків цих портів становить 80-90% (загальні річні обсяги російського транзиту через Естонію сягають 9 млн т, Латвії - 36 млн т, Литви - 10,1 млн т. У 1996 р. транзит російських вантажів приніс країнам Балтії до 60% національного доходу. Тільки перевалка російської нафти через Вентспілський порт становить 12% загального обсягу експорту російської нафти - вартість операції 1,5 мдрд дол. США). За оцінками експертів, російський товарообіг через країни Балтії до 2000 р. має зрости до 55,5 млн т, а у 2005 р. - більш ніж до 98 млн т [9, 12].
Росія не зможе переорієнтувати свої транспортні потоки навіть у віддаленій перспективі. Будівництво трьох нових російських портів (Усть-Луга, Приморськ та Батарейна) у Фінській затоці може лише додатково розширити пропускні можливості, але не здатне замінити існуючу прибалтійську транспортну структуру.
Зробивши ставку на розвиток власних транзитних можливостей, три прибалтійські держави докладають чимало зусиль, аби наростити потужності існуючої інфраструктури. Латвія, наприклад, розробила національну програму розвитку транспорту до 2010 р., згідно з якою планується ввести в дію нові потужності у Вентспілському порту - нафтовий пірс, термінали для контейнерів та рідких хімічних вантажів. Литва, у свою чергу, здійснила реконструкцію Клайпедського порту та збудувала Бутінгський термінал (планувалось, що він розпочне роботу влітку 1998 р.). Розпочались також відновлювальні роботи у порту Швянтойї, де планується завершити литовську технологічну лінію переробки і транспортування нафтопродуктів на Захід.
Естонські порти за своїми можливостями поступаються портам сусідніх держав, проте в останні роки на північному сході країни, на додаток до діючих портів Таллінна та Пярну, будується новий нафтовий порт, який буде спроможний переробляти протягом року до 700 тис. т темних нафтопродуктів та продуктів місцевого сланцевого виробництва. Планується також спорудження нафтових терміналів у портах Мууга та Коплі. Експерти вважають, що Естонія у балтійському транзиті може перебрати на себе головні обсяги коротких та незначних за тоннажем морських перевезень [5, 38].
Таким чином, усі три прибалтійські держави, орієнтуючи головні вектори економічної стратегії розвитку на Захід, спромоглися не втратити, а навпаки, збільшити свої транзитні можливості й у повному обсязі використати переваги свого геополітичного розташування для збереження та розвитку економічних зв'язків з Росією. І це здійснено за умов неприхованої послідовної реалізації країнами Балтії планів приєднання у майбутньому до європейських та євроатлантичних структур безпеки і рішучої негативної реакції Москви на такий розвиток подій.
Росія дуже хворобливо ставиться до втрати колишніх переваг своєї військово-політичної присутності на Балтиці.
У російських елітних колах факт незалежності трьох прибалтійських країн сприймається як результат тимчасової слабкості Росії, а Прибалтика розглядається загалом як тимчасово втрачена частина колишньої Російської імперії, а потім і Радянського Союзу. Теза про втрату "великих завоювань Петра І" та повернення у допетровську епоху постійно виникає у зв'язку з тими чи іншими проблемами взаємин Росії з колишніми прибалтійськими республіками СРСР. Московські стратеги пам'ятають, що за часів існування Союзу та Варшавського договору вони разом контролювали третину узбережжя всього Балтійського моря і що Росії на кінець ХХ ст. залишилась лише п'ятнадцята частка тих колишніх можливостей.
Росія втратила майже 80% військово-морських баз і пунктів базування флоту, значну частину військової інфраструктури - аеродромів, об'єктів протиповітряної оборони (ППО) та систем попередження про ракетний напад (СПРН), 60% судноремонтних та суднобудівних заводів. Майже вдвоє порівняно з 1986 р. скоротилася чисельність особового складу Балтійського флоту і втроє - кораблів та літаків морської авіації [8, 24]. Саме тому рух країн Балтії до західних військово-політичних структур сприймається Росією як пряма загроза її національній безпеці та відверте зазіхання наостанній атрибут великої держави - її військову могутність.
Росія не одразу сформулювала свою стратегію поведінки стосовно трьох прибалтійських країн. Але вже у 1997 р. з'явився документ, який визначив концептуальні підходи Кремля в сценаріях подальшого розвитку відносин з Латвією, Литвою та Естонією. МЗС РФ 13 лютого 1997 р. дало з цього приводу пояснення, в якому зв'язки з країнами Балтії визначалися як такі, що
Loading...

 
 

Цікаве