WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії - Контрольна робота

Соціалізм і фашизм як ідеологічні течії - Контрольна робота

харизматичного лідера (А.Гітлера) у одній із "еталонних" держав Европи призвели до того, що ряд ультраконсервативних рухів почали копіювати різноманітні ознаки, притаманні нацистській ідеології. У 1937 р. Є.Онацький критикував Б.Муссоліні за надмірне захоплення нацизмом. Тоді ж видатний український публіцист констатував, що "фашизм скотився до нацизму". Але вже через кілька років (у 1941 р.) один з лідерів мельниківського відламу ОУН Я.Гайвас вважав, що невдовзі при НСДАП буде створено спеціальний український відділ, і ОУН буде діяти як складова нацистської партії. Близькими до нацизму були також "Залізна Ґвардія" в Румунії, рух Л.Деґреля у Бельгії, рух Ф.Салаші в Угорщині, російські фашистські організації К.Радзієвського і А.Вонсяцького, а також УНАКОР/УНАКОТО отамана І.Полтавця-Остряниці в українському еміґрантському середовищі. Нацизм, порівняно з фашизмом, мав значно більше елементів, запозичених у лівих доктрин, і був своєрідним "мостом" між фашизмом і комунізмом совєцького зразка. (Відоме правило: крайні праві та крайні ліві сходяться, як і усі крайнощі. Муссоліні, як свідчать щоденники його зятя, Г.Чіано, постійно підтримував контакти з Москвою і навіть видавав таємниці своїх союзників - насамперед Німеччини. Попри міждержавні й міжсистемні стосунки існували стосунки і міжідеологічні. Нацизм став тією точкою дотику, де перетнулися фашизм і ленінізм. Недаремно у 1933 р. Гітлер у Німеччині прийшов до влади за допомогою не лише власне нацистів, а й ультраконсерваторів та комуністів, з якими згодом нещадно розправився).
Щоправда, існують і інші визначення ультраконсерватизму (фашизму, за усталеною термінологією). Останнім часом у наукових колах популярна концепція С.Пейна, який пропонує "типологічний опис фашизму", відмежовуючи останній від інших двох видів авторитарного націоналізму - радикальних та консервативних правих. Згідно з його типологією до фашистів, крім італійського руху віднесено, зокрема, німецьку НСДАП, іспанську Фаланґу, польські Фаланґу і Табір національного єднання (ОЗН), румунську "Залізну Ґвардію", хорватських усташів, до ультраправих - австрійський Гаймвер, Аксьон Франсез, польських націонал-радикалів, до консервативної правиці - Горті, Ульманіса, Сметону, Пілсудського, Салазара, інших европейських диктаторів та організації.
Погоджуючись із запропонованою С.Пейном структурою, ми не можемо погодитися з конкретною класифікацією політичних течій. Скажімо, у режиму Антоніу ді Олівейри Салазара було значно більше спільних рис із режимом Франко в Іспанії (і це природно з огляду на геополітичне розташування Портуґалії), аніж з режимом, скажімо, Сметони чи Ульманіса. Портуґальський та іспанський тоталітарні режими мали так багато спільного, що окремі дослідники пропонували окреслити їх терміном "іберійська модель фашизму". Очевидно, у даному випадку було взято до уваги той факт, що керівниками Портуґалії у часи диктатури Салазара були високоосвічені інтелектуали (що спостерігалося у країнах, де при владі перебували правоконсервативні режими). Але сам факт того, що Салазар був вченим-економістом зі світовим іменем, професором Лісабонського університету, не є підставою для сумнівів в ультраконсервативному характері портуґальського режиму.
Те ж стосується румунської "Залізної Ґвардії", яка, по суті, була масовим лівацьким рухом і наближалася за своєю суттю до нацизму (взагалі, феномен "Залізної Ґвардії" потребує додаткового вивчення. Оскільки в цій течії були надто сильними не лише нацистські корені, а й елементи фашизму і навіть троцькізму; тим більше, що лідери "Залізної Ґвардії" засадничо різнилися своїми поглядами, але вживалися в рамках однієї організаційної структури - порівняти хоча б К.Кодряну та М.Еліаде).
З-поміж великої кількости дефініцій фашизму варто назвати ще одну - визначення німецького історика Е.Нольте, який виступив у 60-70-х роках ініціатором т. зв. "фашистських дебатів". Він висунув 6 пунктів "фашистського мінімуму", тобто, ознак, притаманних фашизмові: антимарксизм, антилібералізм, антиконсерватизм, фюрер-принцип, мілітаризація суспільства (плюс наявність особливої партійної армії), тоталітаризм як мета. Дане визначення дає підстави ототожнювати ультраконсервативні течії, скажімо, з нацизмом. І якщо антилібералізм у тоталітарних течіях цілком зрозумілий (хоча нацисти, скажімо, на словах декларували окремі ліберальні цінності), то антиконсерватизм був притаманний саме нацистам. Знаменита полеміка між Б.Муссоліні та Ю.Еволою у 20 - 30-х роках показала, що італійський фашизм не чужий консервативним ідеалам і традиціям. Свідченням цьому стали конкретні кроки уряду фашистів - аж до нормалізації стосунків з Ватиканом і підписання Латеранського конкордату включно. Уряд Павеліча у Хорватії створив програму відродження національних традицій (принагідно запроваджуючи й нові обряди, як от День св. Анте - покровителя Павеліча) і навіть сприяв реставрації монархії. Франко в Іспанії спирався не лише на ультраконсервативну "Фаланґу", а й на консервативно-католицький рух "Арріба!".
І ще один нюанс щодо "фашистського мінімуму" Е.Нольте: жоден фашистський режим не ставив собі тоталітаризм за мету. Тоталітаризм у будь-якому ультраконсервативному русі є радше засобом. Ґенеза іспанського ультраконсерватизму, який мав нагоду розвиватися у нормальних умовах і дійти до логічного завершення, показує: режим Франко поступово втрачав своє тоталітарне забарвлення. У 40-х роках нормалізувалися стосунки із США та іншими країнами демократії, у 50-х було встановлено багатопартійність, у 60-х дозволено низку демократичних свобод, а 70-ті роки підготували ґрунт для мирного переходу влади до рук опонентів Франко. Хоча у даному випадку можна задуматися і над іншим питанням: чи режим Франко не зазнав відповідних впливів під тиском західної демократії, яка стала панівною течією в суспільному житті Европи та Північної Америки у повоєнний час - так само, як режим Муссоліні наприкінці 30-х років зазнав впливів німецького нацизму? На нашу думку, дане питання потребує ґрунтовніших досліджень.
Наприкінці 30-х років починається процес мутації ультраконсервативних течій. Геополітичні інтереси починають брати гору, і запропонована А.Гітлером модель "Нової Европи" призводить до різкого розбалансування прихильників чистоти ідеології. Н.Панда у Італії пропонує Б.Муссоліні запровадити расовий принцип (оскільки, мовляв, після територіальних завоювань у Абіссинії виникає загроза змішаних шлюбів між італійцями та представниками африканських народів). У результаті в Італії починає поширюватися антисемітизм, який абсолютно не був притаманний фашистському режиму до 1938 р.(згадаймо, що предтеча фашизму Ґ. д'Аннунціо був євреєм, а Б.Муссоліні пропонував євреям створити окремі національні підрозділи у Збройних Силах Італії). Як свідчать окремі спогади, антисемітизм не був масовим явищем у Італії і в 40-х роках. Дуже недовго "расовий принцип" діяв у Іспанії, де також не перетворився на визначальний фактор. Українські націоналісти декларували антисемітизм, але при цьому не впроваджували його на практиці (наприклад, дружини таких чільних діячів ОУН, як М.Сціборський, Р.Ярий, М.Капустянський, були єврейками).
Більше того: у
Loading...

 
 

Цікаве