WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

найбільш природний і прийнятний для України західний вектор, вектор інтегрування в Європу, може впертися у новітній аналог колишньої залізної завіси, якщо ЄС не підійде до проблеми свого східного кордону та східної окраїни з належним розумінням усіх її аспектів і якщо в нашій державі виникнуть передумови для переваги східного напрямку інтеграції. За таких умов про європейську приналежність України можна буде говорити здебільшого лише в суто географічному розумінні.
Свого часу концепція співпраці за схемою "Північ - Південь" досить активно експлуатувалася українськимиполітологами та геополітиками, як найбільш давня - уздовж шляху "із варяг в греки". На межі XVII та XVIII ст. цим напрямком із стратегічних міркувань спробували скористатися шведський король Карл XII та гетьман Мазепа. У першій половині нашого століття, в епоху відродження політичної та суспільної думки, на засадах відстоювання європейської геополітичної вертикалі, як єдиного успішного вибору України стояла еліта українського політичного мислення - Ю. Липа, С. Рудницький, частково -Д. Донцов. Витоки таких міркувань цілком зрозумілі: весь період новітньої історії Україна, не маючи державного статусу (за винятком дуже короткого проміжку відносного суверенітету й соборності) перебувала між двома світовими потугами. Спершу це були Австро-Угорська та Російська імперії, згодом фашистська Німеччина та Радянський Союз.
Тоді ж, на грунті відносної лібералізації та із розумінням прихованої імперської логіки Заходу, знаючи неприховані плани Росії і проголошуючи висловлений свого часу М. Хвильовим принцип "Геть від Москви", політичні еліти України посилено шукали для неї її власний, оригінальний шлях. І альтернативний до поздовжнього, західно-східного, вертикальний північно-південний напрям цілком логічно видавався ще до середини XX ст. єдиним стратегічним для України, бо ж вона посідала чільне місце у поясі держав поміж Балтійським і Чорним морем. Проте науково-технічний прогрес, розвиток технологій позбавили Чорне море його стратегічного значення і перевели його в статус європейської внутрішньої водойми. Ще однією спробою реанімувати попереднє значення Чорного моря став його фактор у стратегії створеної в період посттоталітаризму Організації Балто-Чорноморського співробітництва. Тоді, зважаючи на все ще наявну, хоч і в диференційованій формі, біполярність на континенті, кожна із новостворених формацій Центральної і Східної Європи намагалася відкинути від субрегіону статус буфера і облаштувати своєрідний пояс безпеки. Під таке формування Балто-Чорноморське співробітництво підходило майже ідеально, проте із входженням Польщі до НАТО та свідомими і задекларованими у цьому ж напрямку намірами Латвії, Литви, Естонії та Румунії фактор безпеки поясу автоматично перейшов до активу Північноатлантичного альянсу.
Водночас саме цей напрям набув досі небувалого стратегічного значення на сьогодні як основна комунікаційна артерія європейської вертикалі. На фоні політичного маніпулювання Росії навколо транспортування її енергоносіїв до Європи, нафтогазоносний шлях із Близького Сходу та басейну Чорного моря через Україну на північ і захід Старого континенту є буквально обеззброюючою альтернативою. Як показує сучасний досвід, саме уздовж таких шляхів розміщуються оази економічного процвітання. Тож для України в цьому контексті головне - не втратити, не віддати нікому свій шанс. Що ж до інтеграційних можливостей у рамках геополітичної осі "Північ - Південь", то з південного боку їх обмежує природний і, до певної міри, цивілізований бар'єр, а з північного - уже знайома проблема з інтеграційним простором ЄС.
Навіть для досягнення цілей у "близькому зарубіжжі" державі знадобляться добрі відносини із такими світовими потугами, як США, Китай, Індія, Японія, "нафтовими королівствами" ОАЕ, Іраном, Іраком, розвинутими країнами Латинської Америки (Чилі, Аргентина, Бразилія). Показовим у цьому плані негативним прикладом для України є відмова під тиском США від Іранського проекту ядерного реактора, що віддало вигідний контракт конкурентам і водночас створило негативний імідж державі як ненадійному міжнародному партнерові. Проте про будь-які варіанти інтеграції бути й мови взагалі не може через цілком об'єктивні географічні та цивілізаційні фактори.
Підсумовуючи сказане, можна ствердити, що Україна, котра завжди перебувала й перебуває на перехресті геополітичних осей Європейського континенту, зобов'язана вийти із туманної концепції багатовекторності і обрати єдиний шлях, єдину долю. Яким буде цей вибір - це, на жаль, не завжди залежить від людей, котрі проблему достатньою мірою усвідомлюють. Звичайно, що природним напрямком інтеграції для України може бути лише розвиток у європейській спільноті. Це диктується реаліями сучасного світу, потребами континентальної та світової безпеки. А коли й далі в Україні залишиться проблема вибору зовнішньополітичної орієнтації поміж багатьма напрямками і націоналізм не стане стержнем національного інтересу, суб'єкт міжнародної політики має всі шанси перетворитися на об'єкт.
Розділ ІІІ. Націоналізм і зовнішня політика країн світу.
3.1. Європейський Союз - США: міжнародні непорозуміння і протиріччя у відносинах трансатлантичного партнерства .
Ми повинні уникати дуже спрощеного уявлення, що зникнення радянської військово-ідеологічної загрози знищує базис партнерських відносин між країнами НАТО та між Європейським Союзом і Сполученими Штатами зокрема. Саме НАТО пережив свого комуністичного ворога, що може бути розцінене як досягнення альянсу. Але, хоча територія членів альянсу залишалася відносно стабільною і мирною протягом "холодної війни", ми не маємо змоги точно оцінити, до якої міри це забезпечувалося діяльністю організації. В часи пізньої "холодної війни" і особливо після її закінчення акцент у стосунках між Західною Європою та Сполученими Штатами Америки поступово почав зміщуватися в бік економічних, фінансових, наукових, культурних відносин - іншими словами, в бік невійськових стосунків. Відповідно змінилася й природа непорозумінь та суперечок між двома світовими лідерами. Незважаючи на це, відносини у сфері безпеки, і військової безпеки зокрема великою мірою визначають зміст контактів між ЄС та США.
В часи "холодної війни" концепція безпеки в Європі розумілася майже виключно у військових термінах. Однак саме Європейське Співтовариство змогло розширити таке традиційне розуміння безпеки за межі воєнної загрози. Якщо після закінчення "холодної війни" НАТО всіма силами намагалася довести свою важливість у нових умовах, легітимність структур Європейського Союзу ніколи не ставилася під сумнів - вони значно більшою мірою відповідали вимогам безпеки нового часу. Глобальні зміни в економіці, політиці, соціальній системі, міжнародних відносинах, екологічній ситуації привели до того, що так звані "суспільні небезпеки" стали нагальнішими, ніж більш традиційні воєнні загрози.
Loading...

 
 

Цікаве