WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

тільки в Європі й на Середньому Сході; це може прислужитися за підставу для плідного впливу в Африці й Індії більшою мірою Руссо й Мілля, аніж Гердера і Фіхте.
Для націоналістів воля і нація ґрунтуються на передіснуванні нації. Це не ваша воля і не мої прагнення; це воля нації, хоч би в якому зародковому стані вона була. Для Берка, Руссо, Ціммермана, Джефферсона, Болінґброка, Монтеск'є, а також німецьких романтиків і теперішніх африканських та азійських націоналістів нації становлять окремі природні сутності, які внаслідок цього втілюють колективну волю.
З другого боку, стрижнева націоналістична доктрина складається з кількох далекосяжних тверджень:
1. Людство природним чином поділяється на нації;
2. Кожна нація має свій самобутній характер;
3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;
4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;
5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;
6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;
7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.
Цій доктрині відповідають рухи з різними зацікавленнями. Іден-тичність, чистота, відродження, ворог, історичне коріння, самозвільнення, формування нової людини й нової спільноти, колективний суверенітет та співучасть - це лише деякі з тем, що без кінця повторюються в літературі з націоналізму. Вони постачають провідний імпульс для конкретних проявів активності націоналістичних рухів: отих філологічних, антропологічних та історичних дослідів невеликих гуртків інтелектуалів, таємних товариств, які рішуче вимагали реформ і незалежності, довіри до переписів, турботи про символи єднання - прапори, гімни, кордони, воєнні паради, почесті загиблим героям, святині й музеї, підручники історії, главу держави, назву країни та її Конституцію, присяги й міфології, паспорти, каральні заходи проти зрад, навіть про квіткові й тваринні тотеми. Націоналізм є атакою і на традицію і на модерність в тій мірі, в якій вони притемнюють і спотворюють справжній взаємозв'язок людини з природою та зі своїми ближніми.
Таким чином, в очах націоналістів люди будуть готові до грома-дянства, стануть улюбленцями свого міста тільки тоді, коли вони очистяться від тиранії й корупції епох, за яких вони були позбавлені гідності й коріння. Братерство індивідів всередині нації має своїм наслідком братерство націй у світі.
1.2. Типологія націоналізму
Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку політологічної науки націоналізм ділиться на такі напрямки як анархічний, радикальний, ліберальний та консервативний.
Анархічний тип самоідентифікації є ірраціональним, тому що реалізується інтуїтивно через співпереживання, і є перервним, оскільки визнає унікальність нації і цілком байдуже ставиться до зовнішніх соціальних впливів.
Анархістську програму вперше особливо чітко виклав Вільям Ґодвін ("Розвідка про політичну справедливість", 1793) та П'єр-Жозеф Прудон ("Що таке власність?", 1840). На думку цих взірцевих анархістів, людська взаємодія природно відбувається в невеличких автономних спільнотах, які є репрезентативними ядрами етнічного спілкування. Анархізм - це форма мислення, пов'язана з давньою, ще від стоїків і кініків, традицією заперечення соціально-політичного авторитаризму. Ґодвін просто підсумував попередні ідеї, де подаються засадничі принципи анархізму: небажання коритися накинутій владі, зневага до егоїстичної приватновласницької жадібності, природна свобода й природні стосунки, пасивний опір.
Анархічний націоналізм, хоч і перебуває цілком поза сферою ліберального гуманізму Просвітництва, не може бути зведений до простого вияву романтичної ідеології правого крила, якій він передує. Не можна також прив'язувати його до комуністичної ідеології, чий знеосіблений глобалізм він заперечує і чию надмірну одержимість питанням власності він осуджує. Іншими словами, анархічний націоналізм - це один із контраргументів проти радикалізованих описувань етноцентричного націоналізму.
Одним із найвідоміших представників радикального націоналізму є Микола Данилевський, праця якого "Росія та Європа. Дослідження культурних і політичних відносин між слов'янським і германо-латинським світами" обґрунтовує панславізм, заснований на глибинній ворожнечі між російською нацією (яка, мовляв, уособлює вищу расу, обраний народ, ведений єдиною правильною релігією - православ'ям) та Західною (германо-латинською) Європою. Ця ідея обраного народу, котрий начебто вивищується над усіма іншими й має здійснити божественну або історичну місію, аж ніяк не є монопольним винаходом слов'ян. Вона входила до світогляду найпередовіших західних націй та імперій, - чи то була Мілтонова або Блейкова Англія ("новий Єрусалим") чи Німеччина, чи ті ж таки Сполучені Штати, чия рішучість стати лідером цивілізованого світу триває вже півтора століття. На зламі століть Вільям Джеймс, опанований гірким передчуттям, так писав про цю надмірну одержимість своєю високою місією: "Ми маємо справу з дуже дивним явищем, а саме, з вірою в те, що наша національна доля має бути великою хай там що, і, з якоїсь незбагненної причини, вважається ганебним не мати такої віри або відкинути її. Ми повинні, мовляв, стати місіонерами цивілізації та завдати собі на плечі тягар білої людини, хоч би яким він був нелегким. Ми повинні розповсюджувати наші ідеали, насаджувати наш порядок, накидати нашого Бога. Індивідуальне життя нічого не варте. Нас ведуть наш обов'язок і наше високе призначення, цивілізація повинна тривати".
Наступний вид націоналізму - ліберальний. Лібералізм поділяє з радикалізмом його раціональні й матеріалістичні нахили, проте шукає загальних законів і тенденцій, що визначають життя нації До того ж, ліберали не прагнуть революційних розв'язань. Вони віддають очевидну перевагу еволюційним змінам і прагнуть поступових реформ і тонкого настроювання суспільних і політичних інституцій. Слід зауважити, що хоча лібералізм, на перший погляд, є індивідуалістичним світоглядом, він постулює індивідуальні права винятково на підстав універсальної, освяченої законом суспільної взаємопов'язаності. В цьому лібералізм є прямою протилежністю екзистенціалізмові, в якому радикал прагне скасувати колишню й утвердити нову соціальну гомогенність суто індивідуальними, індивідуалістськими діями.
Якщо втягти ліберального націоналіста в дискусію, він не шукатиме до-казів у минулому, а вдасться радше до логічних аргументів, опертих на реаліях теперішнього часу в їхніх інституціалізованих формах. Саме в таких термінах описує націоналізм Карл Шурц у своїй промові "Справжній американізм", виголошеній у Бостоні 1859 року: "Справжній американізм, себто толерантність і рівність прав, поглинув їхні забобони й мирно поглине все, що не відповідає переможному духові наших інституцій".
Остання форма націоналізму - консервативна. Як і
Loading...

 
 

Цікаве