WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

Вплив націоналізму на зовнішню політику країн світу в ХХ столітті - Курсова робота

про націоналізми, а не застосовувати слово "націоналізм" в однині.
Слово "націоналізм", що його вперше застосував Йоган Ґотфрід Гердер у 1774 році в одному зі своїх творів, набуло поширення у повсякденній мові тільки від середини XIX століття. Але до наших днів триває суперечки навколо того, що таке націоналізм. Протягом десятиліть дослідники так і не прийшли до загальноприйнятого визначення націоналізму, це стосується також поняття нації та національності. Кількість наявних сьогодні визначень націоналізму відповідає кількості різних його проявів, що їх містить історично-політична дійсність, починаючи від XVIII століття. Оскільки дослідники весь час наштовхуються на все нові різновиди націоналізму, то у визначенні та дослідженні націоналізму внесок будь-якого дослідника оцінюють залежно від того, наскільки він у своєму дослідженні врахував ті нові складники якого-небудь націоналізму, які обов'язково мають бути враховані. Такими складниками чи ознаками націоналізму є, наприклад, усвідомлення своєї самобутності, що ґрунтується передусім на етнічній, мовній і конфесійній гомогенності, наголос на спільності соціокультурних настанов та історичних спогадів, месіанізм, зневага чи нетерпимість щодо інших народів.
Зауважимо, що найперше застереження стосовно властивих націоналістичній доктрині небезпек дав лорд Актон. У своєму нарисі про національність він проголосив: "Національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави, її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси людства".
Нова доктрина націоналізму є глибоко руйнівною щодо всього політичного ладу. Згідно з Кедурі, вона вводить у політику екстремістський стиль. Раніше конфлікти виникали через суперечності щодо території або династичне престолонаслідування; вони були конфліктами інтересів і тому підвладними компромісам. Тепер націоналізм змальовував політику як боротьбу за принципи, а не як нескінченну перекомбінацію конфліктуючих вимог. Націоналізм змішує принципи з інтересами. Він спричинює конфлікти, що важче піддаються примиренню шляхом переговорів, бо люди звичайно не схильні поступатися принципами. Наслідки націоналізму здебільшого негативні: замість миру, процвітання й свободи "він створив нові конфлікти, посилив напругу та приніс лихо великій кількості людей, які стали невинними жертвами політики". Тому націоналізм не в силі дотримати того, що Кедурі вважає "єдиним критерієм, який заслуговує на громадський захист", а саме - "чи є нові правителі менш корумпованими й пожадливими або справедливішими й милосерднішими, чи ніяких таких змін взагалі не відбувалось".
Портрет націоналізму, намальований Кедурі, різко суперечить автопортретові націоналіста. Замість героїчного вчителя свого народу ми бачимо фанатика, нездатного порозумітися з корумпованим світом. На місці наділеного втаємниченою місією лідера, який, подібно до давніх пророків, звертається до заблудлої, приспаної нації та викриває психологічні деформації, спричинені звичним гнітом та передозуванням удаваного раціоналізму, ми зіштовхуємося зі світським послідовником месій тисячолітніх рухів, який прагне встановити на землі царство справедливості тільки заради того, щоб з'єднати докупи усі його лихоліття шляхом порушення ще більш нез'ясованих проблем
Другий критичний закид щодо зображення Кедурі наслідків на-ціоналізму полягає у тому, що в ньому цілковито не помічені переваги і надбання націоналістичних відроджень. Якщо ми збираємося приписувати доктринам переваги й недоліки, то ми мусили б нагадати ту снагу, яку забезпечували у царині культури почуття патріотизму й націоналізму.
По-третє, Кедурі добирає ті риси націоналізму, руху й ідеології, які увиразнюють такі чинники як таємні змови, тероризм, методи жорстокої помсти соратникам та, понад усе, непогамовний нігілізм і тоталітаризм. Ніхто не заперечуватиме, що ці риси, дійсно, були властиві деяким різновидам націоналізму. Втім, заради справедливості варто лишень згадати про екстремальні обставини, в яких вони діяли. Жорстокість дашнаків чи македонців або карбонаріїв в Італії блідне перед жорстокістю австрійської, османської чи царської поліції й бюрократії. Крім цього всього, Кедурі забуває про користь від націоналізму у країнах, що розвиваються, про той спосіб, яким вони можуть узаконити нові режими, налаштовані на підтримку політичної стабільності та згуртування роз'єднаного населення за допомогою єдиної і міцної вуздечки. Він також забуває про приклади націоналізму, який спонукає до конституційних реформ, як це сталося в Індії або Туреччині, не кажучи вже про його користь у наданні законної сили радикальним соціальним змінам і модернізації; за наочні приклади правлять Японія і Китай.
Підкреслимо, що Німеччина подає класичний приклад саме такого перебігу розробки й акцентування. Однією із засадничих ідей стрижневої доктрини націоналізму є ідея природності націй. Німецькі письменники наголошували на цьому аспекті, проводячи аналогію з організмами, доки не стало виглядати, ніби нації є частиною незмінного закону природної ево-люції. Доведені до їхнього логічного завершення, ці детерміністські й еволюціоністські нашарування вступають у конфлікт з іншим аспектом початкової доктрини, а саме, - її волюнтаризмом, де життя нації - це постійна боротьба, та одного разу досягнувши суверенного стану державності, нація реалізує себе в усій своїй унікальності. Впевнена у власній історичній долі, вона може братися за здійснення історичної місії звільнення людства від рабства космополітичної тиранії. Лише в такому разі індивід стане справді вільним, оскільки його власна автономія є тільки виявом автономії його нації. Крім того, німецька органічна версія ґрунтується на принципі, згідно з яким нації володіють здатністю формувати долю шляхом історичних звершень національної волі.
Тобто, націоналізм є доктриною, винайденою в Європі на початку XIX століття. Вона претендує на те, щоб дати критерій з допомогою якого можна визначити одиницю населення, здатну мати виключно своє власне врядування задля законного здійснення влади у державі та для справедливої організації поєднання держав. Стисло кажучи, доктрина стверджує, що людство природно поділене на нації, що нації розпізнаються за певними характеристиками, які можливо підтвердити, і що єдино законним типом урядування є національне самоврядування.
Також і в соціологічному сенсі огляд чинників, які впливають на вимоги націоналістів, свідчить, що мова має свої обмеження. В ряді випадків, як-от в Греції, Ізраїлі, М'янмі, Пакистані та Індонезії, велику потугу у самовизначенні становила релігія, яка й забезпечила витонченішу й переконливішу основу для національної ідентичності. Назагал, лінгвістичний критерій набув соціальної ваги
Loading...

 
 

Цікаве