WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичні еліти - Реферат

Політичні еліти - Реферат

шляхи приходу в еліту: на засадах крові, багатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Д. Белл вважає, що "еліта крові" відповідає доіндустріальному суспільству, "еліта багатства" - індустріальному суспільству, "еліта знань" (науково-технічна еліта) - постіндустріальному суспільству.
О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко наголошують на регіональних тенденціях вибору шляхів формування еліт. Так, у Франції еліта традиційно поповнюється переважно з керівників політичних партій та державних службовців, які закінчили елітарні університети, а у США - із представників ділових кіл, юристів, політологів, учених, державних службовців.
В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.
Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та В. Липинський.
Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давни-ни". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."
Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."
До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:
1) шляхетність, благородство;
2) мудрість (наявність концепції своїх дій);
3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).
Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.
У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стиму-люють процес відокремлення її в масі руських племен.
В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".
В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлення або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припи-няється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.
У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.
Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:
o еліти класів, прошарків, професійних груп населення;
o еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;
o елітидержавних інституцій;
o еліти регіонів (автономія, область, місто, район);
o еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні еко-номічні структури та засоби масової інформації).
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенк-латурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;
2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніаль-ному правлінню;
3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опо-ром йому.
І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компе-тентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:
o колишні партійні, державні, господарські керівники;
o вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
o відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні по-літв'язні, дисиденти, члени їх сімей);
o вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
o кар'єристи-демагоги.
За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка вис-тупає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.
Література
1. Ашин Г. К. Политическое лидерство й оптимальный стиль // Общественные науки її современность. - 1993. - №2.
2. Блондель М. Политическое лидерство. - М., 1992.
3. Вовканич С. Еліта - найбільш конвертована валюта // Віче. - 1997. - №>5.
4. Выдрин Д. Й. Политический лидер й проблеми его формирования. - К., 1990.
5. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національні) державної ідентичності України //Нова політика. - 1998. - №2.
6. Енциклопедія політичної думки/ Пер. з англ, - К.: Дух і Літера, 2000.
Loading...

 
 

Цікаве