WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі - Реферат

Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі - Реферат

зважаючи на суцільну патріархатну свідомість, на брак глибоких знань історії України, а ще більше - історії та особливостей жіночого руху - поняття "берегиня" звужується до ролі жінки лише як хатньої господині. Звідси невипадково висловлюються песимістичні прогнози щодо майбутнього жінки в політичному та інших сферах життя України.
Спостерігається й інша крайність - ідеалізація лише окремих періодів української історії. Незнання власної історії, невміння користуватися її уроками, витворили погляд, що поширення жіночого руху, фемінізм не притаманні українському суспільству. В той же час, теоретичне осмислення громадсько-політичного і культурно-освітнього руху другої половини ХІХ - початку ХХ століття в Україні дає підстави стверджувати, що український фемінізм - це реальність. Діяльність жіночих організацій цього періоду у винятково складних обставинах справила надзвичайно благотворний вплив на подальший розвиток українського життя. Поширення теоретичних обґрунтувань жіночого руху, практика роботи жіночих організацій дає підстави говорити, що була створена концепція, яка у пізніших дослідженнях утвердилася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм. Ця концепція ґрунтувалася на широкому демократизмові, на ідеї національного поступу, реальній культурно-освітній і громадсько-політичній праці. На жаль, українське суспільство з цими сторінками своєї історії до цього часу ще не ознайомлене.
Друга - феміністична тенденція жіночого руху пов'язана з визначенням сфери жіночих інтересів та захистом їх. Ця тенденція в діяльності жіночих організацій сьогодні іноді поєднуються з традиціоналістською і проявляється дуже слабо. Причина її слабкості та невизначеності полягає в тому, що емансипація і фемінізм розглядалися в колишньому СРСР та й досі розглядаються в українському суспільстві як негативні явища. Заміна поняття "емансипація" на "жіноче питання", "жіноча особистість" на "жіночі маси" стала принциповою. В радянський період це відповідало змісту комуністичної ідеології, повернутої об'єктивно в минуле. Радянська патріархатна система, яка дала жінці формальну свободу й дозволила їй працювати на важких, шкідливих роботах, ніколи не допускала її в керівну еліту, не прагнула переконати чоловіків, що сімейні обов'язки та виховання дітей є не тільки сферою жіночих інтересів. Радянська жінка ніколи не відчувала реальних результатів емансипації, ніколи не приєднувалася до феміністичного руху.
В суспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні "жіночого питання" радянською ідеологією:
1917-1929 рр. - час дискусій та "узагальненої емансипації" жінки;
1930-1965 рр. - "невидимі роки", коли було оголошено про досягнення рівності статей;
1965-1985 рр. - відкрите визнання, що "жіноча" проблема не вирішена.
Однак хоча радянська політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо "жіночого питання" і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних "прекрасній половині". Існуюча політика зміцнення сім'ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше "крутитися", щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час.
Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче "розкріпачення" є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню - будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв'язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучновстановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими жіночими організаціями можлива цивілізована "жіноча політика" у країні. Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням:
" " власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих організацій (НЖО) і координації дій всередині руху;
" " принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем жінок в Україні;
" " принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.
VІ. ПРОБЛЕМИ ДІАЛОГУ, КООРДИНАЦІЇ В ЖІНОЧОМУ РУСІ
Як тільки жіночі організації розгорнули свою діяльність, постала проблема її координації. Вже 24-25 серпня 1992 р. в Києві відбулося спільне засідання жіночих громад, спілок та товариств, на якому була висунута ідея створення Української Жіночої Ради з метою об'єднання зусиль розрізнених жіночих організацій на виконання найважливіших суспільно-політичних завдань.
Протягом 1993 року це питання активно обговорювалося в жіночих організаціях України і стало центральним в роботі першого Всеукраїнського з'їзду жіночих організацій (1994 р.), який зібрав 400 делегаток з Луганщини і Житомирщини, Запоріжжя і Одещини, Чернігівщини і Буковини, Галичини і Автономної Республіки Крим. З'їзд висунув ідею створення Ради Жінок України, до якої входили б на асоційованих засадах представниці всіх жіночих організацій та прийняв звернення до жінок України, в якому зазначалась: "Від нас - матерів, учителів, хліборобів, робітниць, лікарів, від нас - українок та росіянок, польок та єврейок, від нас - віруючих та невіруючих, усіх сущих на цій землі залежить доля наших дітей, нашої держави! Тож забудьмо кривди, згуртуймося до спільної тяжкої будівничої роботи!"
Проблема об'єднання зусиль жіночих організацій активно обговорювалася на міжнародних конференціях "Жінка в державотворенні" (1993 р.) та "Жінка і демократія" (1995 р.). У Програмі Дій та Декларації, прийнятих на конференції у 1995 р., зокрема, зазначалося: "Сприяти консолідації зусиль при участі у вирішенні загальнонаціональних і глобальних проблем між національними та міжнародними жіночими організаціями. Задля цієї мети продовжити вивчення міжнародного досвіду виникнення
Loading...

 
 

Цікаве