WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українські політичні партії та організації на Україні кінця XIX початок XX століття - Реферат

Українські політичні партії та організації на Україні кінця XIX початок XX століття - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
"Українські політичні партії
та організації на Україні
кінця ХІХ - початок ХХ століття"
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-
літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного
боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого - перед ними
стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися
в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но-
вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної
належності й гордо називали себе "національне свідомими українцями", войовничо
вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної
справедливості.
Ці "нові" українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою
вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди,
котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча
звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо-
мився з "підривними" ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра-
бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні-
верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська
чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло-
гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль-
ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд
силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це
викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з
університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним
виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не
брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.
Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не
завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом
студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра-
їнських політичних організацій.
Перша організована поява цих молодих "свідомих" українців відбулася у 1891 р.,коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила "братство тарасівців".
Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі-
зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра-
дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими
групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста-
новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни-
чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових
шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі-
тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на-
слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.
Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті "Правда" його славнозвісного кредо - "Декларації віри молодих українців". Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.
Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи
не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї
"українськості" вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви-
ховувати в "українському дусі" своїх дітей, вимагати викладання в школах україн-
ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики
їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо-
кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль-
турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза-
баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.
Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також
зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського
руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича
й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх ук-
раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала "Українська загальна орга-
нізація" (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент-
ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да-
ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100
з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала
спроба надрукувати у пресі "Послання до українців". Це стало, зокрема, причиною
заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят-
кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен-
ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними
були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких
взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За-
хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську
патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про
те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації,
проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва
й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали
того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,- тобто політичної
партії.
Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла
група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та
сини кількох старих українофілів - Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По-
знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію - тісно
згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної
партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й
соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської
групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій - у Києві,Харкові, Полта-
ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.
До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів.
Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову
діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові - в Галичині та Чернів-
цях - на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання - "Гасло" та "Селя-
нин", які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету
Loading...

 
 

Цікаве