WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Вплив типу культури на характер освіти - Реферат

Вплив типу культури на характер освіти - Реферат

ВПЛИВ ТИПУ КУЛЬТУРИ НА ХАРАКТЕР ОСВІТИ
Освіта являє собою одну з соціальних підструктур суспільства, соціальний інститут. Її зміст відбиває стан суспільства, перехід від одного його стану до іншого, наприклад, нині - це перехід від індустріального суспільства ХХ ст. до постіндустріального або інформаційного суспільства ХХІ ст.
Розвиток і функціонування освіти обумовлені всіма факторами і умовами існування суспільства: економічними, політичними, соціальними, культурними тощо. Причому, найбільш тісним виявляється зв'язок освіти і культури, бо вже ранні стадії становлення інституту освіти пов'язані з культом, ритуалом. Взагалі, одним із принципів існування і розвитку освіти є "культуродоцільність". При цьому освіта розглядається, перш за все, як "социальный институт с функцией… культурного воспроизводства человека или воспроизводства культури человека в обществе [1, с.20]. Цей принцип є виявленням продовження розвитку постулату Я.А.Коменського про "природодоцільність" навчання, бо людина - це частина природи. Принцип же "культуродоцільності", імперативно сформульований ще А.Дистервегом: "Навчай культурообразно". Це означає навчання в контексті культури, орієнтацію освіти на характер і цінність культури, на засвоєння її досягнень і її "відновлення", на прийняття соціокультурних норм і включення людини в їх подальший розвиток [2].
Культура сприймається як система зразків поведінки, свідомості людей, предметів і явищ у суспільстві, і ця система постійно відновлюється, "відтворюється" при зміні поколінь. Красномовною в цьому плані є метафора, що освіта і культура разом утворюють "большое дыхание, ритмичное действие, аналогичное вдоху и выдоху". "Для себя", - відмічає автор однієї з концепцій сучасної освіти В.Ф.Сидоренко, - образование - образ культури, точнее, ее воспроизводство через образование, а "для социума" - это его "легкие". На "вдохе" образование "втягивает" в себя всю культуру, обретая тем самым содержание и предмет для творческого воспроизводства и само становясь особой формой и образом культури. На "выдохе" культура воспроизводится, давая социуму культурную форму и дееспособность" [3, с.86].
Продуктивним у методологічному плані виявляється поняття типу культури (наприклад, архаїчної, сучасної) і положення, що саме означення типу культури може бути співвіднесено з характером освіти, навчання. Так, американська дослідниця культури М.Мід в ролі засадових виділяє три типи культури, а саме: постфігуративну, кофігуративну та префігуративну [4]. Аналізуючи постфігуративну культуру (примітивні спільноти, релігійні невеличкі товариства тощо), М.Мід підкреслює, що дорослі в них не здатні до змін і передають нащадкам тільки чуття незмінної спадкоємності життя. Життя дорослих стає схемою майбутнього для дітей. Такий тип культури, згідно М.Мід, тисячоліття характеризував людські спільноти до початку цивілізації [4, с.322-323]. В наш час прояви такого типу культури зустрічаються в діаспорах, сектах, анклавах; в традиціях, національних укладах. Постфігуративна культура передбачає і відповідні методи навчання дітей, що спираються на слідування тому, що було. Особливостями постфігуративної культури є відсутність сумнівів, рефлексивних оцінок, самоусвідомлення. Якщо діти не мають зразка виходу з ситуації, це може призводити до конфліктів, неврозів. В той же час "кажущаяся стабильность и чувство неизменной преемственности, характерные для этих культур, и были заложены в модель культуры как таковой" [4, с.335]. Кофігуративний тип культури передбачає, що і діти, і дорослі вчаться у ровесників, сучасників, але слідують старшим у нормах, поведінці тощо. М.Мід називає це спільнотою, де відсутні бабусі і дідусі. Така криза постфігуративної культури може виникнути різними шляхами, а саме: "как следствие катастрофы, уничтожающей почти все население, но в особенности старших, играющих самую существенную роль в руководстве данным обществом; в результате развития новых форм техники, неизвестных старшим; …в результате обращения в новую веру, когда новообращенные взрослые пытаются воспитать своих детей в духе новых идеалов, не осознанных и ни в детском, ни в юношеском возрасте, или же в итоге мер, сознательно осуществленных какой-нибудь революцией, утверждающей себя введением новых и иных стилей жизни для молоджи [4, с.343].
Думається, що саме останні дві з наведених автором причин пояснюють труднощі в освіті у кінці ХХ ст. Аналізуючи життя емігрантів у США, Канаді, Австралії, Ізраїлі, М.Мід показує, що нові умови життя вимагають нових методів виховання. В цих умовах значущими, референтними для підлітків виступають не батьки, не дорослі, а саме ровесники. Тому виникає ситуація об'єднання ровесників, ідентифікація з ними. Згідно Мід, нуклеарна сім'я (батьки - діти) більше адаптована до умов кофігуративної культури, коли характер освіти визначають не батьки, а вчителі і ровесники. М.Мід вважає таку американську модель, де освіта виховує представників нової культури, абсолютною, що пояснює розрив між поколіннями. Однак, саме освіта в Європі, в Україні та країнах СНД свідчить, що така модель не є абсолютною, і що освіта - це форма не розриву, а збереження і об'єднання двох культур. Це має свої прояви в новій організації освіти, у формуванні педагогіки співробітництва між поколіннями.
Префігуративна культура особлива тим, що дорослі вчаться також і у дітей. Це культура, яку передбачають, це світ, що буде. Освіта якраз і повинна підготувати дітей до нового, зберігаючи все цінне з минулого, адже зв'язок поколінь і є цивілізація. Підкреслюючи зв'язок культури з суспільно-політичним устроєм суспільства, А.Г.Асмолов вводить поняття "культури корисності" та "культури гідності". Культура корисності, або культура, зорієнтована на користь, має єдину мету - "воспроизводство самой себя без каких-либо изменений… в ней: урезается время, отводимое на детство, старость не обладает ценностью, а образованию отводится роль социального сироты, которого терпят постольку, поскольку приходится тратить время на дрессуру, подготовку человека к исполнению полезных служебных функций" [5, с.589]. Є деяка аналогія культури корисності з постфігуративною культурою в плані бажання зберегти себе без змін, проте суттєво відрізняється ставлення до старших як носіїв цієї культури в її орієнтації на корисність.
Значущим виступає новий тип культури, зорієнтований на гідність. Вищою цінністю тут є цінність особистості, незалежно від того, що можна отримати від неї. Діти, старі, люди з відхиленнями почуваються комфортно на рівні з усіма і навітьпро них піклуються більше. Зрозуміло, що культура гідності вимагає нової парадигми освіти, докорінних змін в змісті та організаційних формах всієї освітньої системи. Така освіта зорієнтована на виховання власної гідності, свободи, професійної і загально-освітньої компетентності. Нова освітня парадигма має базуватися на принципах гуманізму, централізації на "світі дитинства". Важливим у методологічному плані є співставлення А.Б.Орловим принципів сучасноїосвіти і тих, що повинні, на його думку, лягти в основу нової освітньої парадигми… [6, с.102-103, 107].
Значні суттєві парадигмальні зрушення в осмисленні освітніх проблем наштовхують на акцентування діалектичних тенденцій переходів, і врешті решт, формулювання нових принципів. На зміну принципу субординації, коли дитинство вважається несамостійним придатком, нерівноцінним цілому, підкореним дорослості, повинен прийти принцип рівності, бо дитинство і дорослість мають і переваги, і недоліки, вони гармонійно доповнюють одне одного. Принцип монологізму, де зміст взаємодії транслюється тільки в напрямку від дорослих до дітей, повинен змінитися принципом діалогізму, бо світ дитинства також має свій власний зміст. Взаємодія цих двох світів повинна будуватися як діалогічний і цілісний навчально-виховний процес.
На зміну принципу свавілля, коли нав'язують свої закони світові беззахисних дітей, повинен впровадитись принцип співіснування, обоюдного суверенітету світу дитинства і світу дорослості. Світ дорослих повинен усунути всі види контролю (крім охорони життя і здоров'я), дати дітям право вибору свого шляху. Тому принцип контролю, що розглядається як необхідний елемент навчання і виховання, який забезпечує асиміляцію світу дитинства світом дорослих, повинен змінитися на принцип свободи.
Великий гуманістичний потенціал має ідея про гармонізацію зовнішнього та внутрішнього "Я" як мети розвитку, коли розвиток світу дитинства вважається паралельним процесом до розвитку світу дорослості. З цього випливає принцип
Loading...

 
 

Цікаве