WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичні режими та устрої - Реферат

Політичні режими та устрої - Реферат

окремо від парламенту на прямих і загальних виборах, або особливою колегією виборщикiв, яких обирає населення. Ясна річ, самостійність президента щодо парламенту не буває цілковитою. У демократичних державах влада президента теж піддатна поділу, який втілюється у визначеності терміну його каденції, в обмеженні права на переобрання, у самій виборності його статусу, зрештою - в інституції імпічменту.
Кожний з способів державного врядування (президентський та парламентський) має свої особливості й переваги, так само має і застереження, що робить марними пошуки, одного беззаперечно досконалого, найбільш авторитетного й легітимного серед них. Будь-яка форма державного правління встановлюється у суспільстві відповідно до стану справ у ньому, до особливостей його політичного розвитку, традицій культури тощо.
Разом з тим деякі вчені констатують поширення у сучасному світі так званих "гібридних" форм державного правління. Їх позитив полягає в тому, що вони надають стабільності уряду і разом з тим уможливлюють вплив парламенту на його дії, убезпечують суспільство від неповажних змін виконавчої влади, спричинених політико-кон'юнктурними обставинами, як це взагалі властиво парламентським республікам. В них органічно поєднуються достоїнства президентської форми - сила, оперативність і динамізм влади глави держави, якого обрано шляхом загального голосування, з перевагами парламентського правління, які полягають у відповідальності уряду перед представницьким органом, у можливості останнього ініціювати зміни у його складі й напрямах діяльності, що врівноважується можливістю президента розпускати парламент. Механізм такої владної рівноваги втілено зокрема у системі організації влади Французької Республіки. Конституція Франції 1958 року передбачає поєднання сильної президентської влади та значних парламентських прерогатив. Обраний загальним голосуванням президент призначає прем'єр-міністра, який є відповідальним перед парламентом; уряд формується на основі представництва партій у парламенті; парламент може усунути уряд, а президент - розпустити парламент. У разі, коли депутатська більшість належить силам, що становлять опозицію президентові, володарювання у президентській республіці набуває переважно парламентських ознак і навпаки. Завдяки вміщеній у французькій конституції так званій "формулі співіснування" вдається, не змінюючи конституційних текстів, переходити від правління переважно президентського до переважно парламентського і назад, використовуючи переваги кожного з них. "Після нестабільних Третьої й Четвертої республік конституція П'ятої республіки заклала міцну основу для відновлення високого авторитета виконавчої влади [...] Тільки здорова основа наших державних інституцій зробила можливим "співіснування" президента і прем'єр-міністра, які належать до різних політичних напрямів".
Нажаль, плідна ідея "змішаної" форми державного у вітчизняному вжитку виявилася суттєво перекрученою внаслідок намірів еклектично поєднати елементи парламентського та президентського правління, відрізняючи їх ледве не за арифметичним числом прерогатив у кожного з учасників названого тандему. Й досі тривають суперечки про те, що є кращим - "президентсько-парламентська" чи "парламентсько-президентська" (варіант: "напівпарламентська" чи "напівпрезидентська") системи. Властива українським політикам схильність до половинчастості замість компромісу, до еклектизму у питаннях державного будівництва втілилася у сором'язливо невизначених конституційних формулюваннях щодо підпорядкованості виконавчої влади в Україні: уряд є "відповідальним" перед президентом і одночасно "підконтрольним і підзвітним" Верховній Раді (стаття 113 Конституції України).
Такий "політичний гермафродитизм", подібно до біологічних систем, буває ознакою патології й нежиттєздатності. Збалансованість політичної системи не дорівнює звичайній рівновазі політичних сил чи "гілок" державної влади, коли повноваження у галузі суспільного врядування діляться поміж ними порівну. Такий, "справедливий" поділ призводить, замість нормальної й здорової конкуренції глави держави та законодавчо-представницького зібрання, до перманентної й руйнівної війни між ними, до спроб відтіснити парламент на другий план (наслідком чого постає дезорієнтуючий структурний та нормативний паралелізм, зменшення відповідальності державного керівництва), а з другого боку - до вимог взагалі скасувати інституцію президента держави. Ці суперечки особливо загострилися восени 1998 року у зв'язку з обговоренням нового закону про вибори Президента України.
Чи не ключовим у цій дискусії було питання про те, яким числом голосів належить обирати главу держави, яким з варіантів більшості - простою, абсолютною чи кваліфікованою. Склалася ситуація, що подібна до патової. Адже президент республіки має бути представником цілого народу, уособленням нації, отож проголосувати за нього повинне якнайбільше число громадян. Це тим більш важливо, коли йдеться про "сильного" президента, про президентську форму державного правління. Але, з іншого боку, цілком реалістичним і небезпідставним є припущення про те, що, принаймні у найближчі роки, навряд чи знайдеться така особистість, за яку українці проголосують переважною більшістю. Тоді й лунає "компромісна" пропозиція зменшити кількість голосів, необхідну для обрання президента.
Неприйнятність такого способу розв'язання названого протиріччя полягає навіть не в тому, що обраний простою більшістю голосів президент не володітиме належною мірою повноважності, фактично буде використаний якзнаряддя для вправ на тему опозиції (проголошувати про свою опозиційність зараз стало правилом політичної респектабельності), як привід для заяв про те, що хтось не голосував за цього президента. Головне, що за такого порядку обрання президента країни ціла нація перетворюється на такого собі заручника політичної кон'юнктури, коли в ситуації безальтернативності громадян фактично примушують вибирати когось не тому, що йому вірять, а через те, що мусять когось обрати, їх силують голосувати за того, кого в нормальних умовах вони б не обирали (пригадаймо російське "Голосуй, а то програєш"). Мовляв, все одно президента обрати треба. Хоча б якого…
Але, хіба ж це є демократія?
Не будучи прихильником тих, хто вимагає скасування посади президента, усе ж висловлю переконання, що більш прийнятним виходом з ситуації, коли жоден з претендентів не отримує кваліфікованої більшості голосів виборців, є взагалі не обирати президента всенародно. Так, глава держави має бути неодмінно. Але, якщо не вдається обрати "сильного" президента, не варто робити це за рахунок компромісів, бо він не буде сильним. А коли немає "сильного", всенародно обраного глави держави, його обирає парламент, однак при цьому право формувати уряд й керувати його діяльністю так само належить законодавчому органу, точніше партії більшості чи парламентській коаліції.
Конституйована відповідно до цих принципів політична система дозволить органічно поєднати переваги президентської та парламентської форм державного правління, а саме з волі виборців встановлювати якусь одну з них та, в разі необхідності, переходити до іншої. Справжнє, життєспроможне поєднання головних типів державного правління полягає у можливості змінювати врядування, чергувати його форми (президентську чи парламентську) відповідно до зміни політичної ситуації, актуальних проблем суспільства й розстановки сил у країні, не вчиняючи конституційних чи державних переворотів. Але в кожний конкретний момент правління державою має бути або монократичним (президентським), або колегіально-представницьким (парламентським) у залежності від того, хто і у який спосіб формує уряд та керує його роботою.
Loading...

 
 

Цікаве