WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Влада та держава як осьові елементи світу політики - Реферат

Влада та держава як осьові елементи світу політики - Реферат

Навіщо ж так завзято ще чіплятися за ідею авторитету? Як на мене, відповідь коріниться в самому сенсі невловного характеру влади. Вище я наполягав на забутті теперішнього. Треба було б наполягати також на скороминущому й майже швидкоплинному характері дії, а отже, й влади. Одначе ж, від політики сподіваються, що вона забезпечить для дії тривалість і поважність, яких бракує дії. Ось чому завжди є потреба в чинникові легітимації, який був бив заразом і чинником тривалості. Відповіддю саме на цю подвійну необхідність і стала римська модель авторитету. Й ця подвійна необхідність не зникла разом з крахом римської моделі та її церковного проміжного зв'язку. Ось чому Ханна Арендт в останню мить хапається, мов за рятівний круг, за американську революцію – єдину, на її думку, що здійснилася успішно, оскільки, на її думку, "батьки-засновники, як ми продовжуємо характерним чином їх називати, заснували цілком нове політичне утворення, без насильства і за допомоги конституції". І додає: крім відносної ненасильності американської революції, "може бути також, що ті батьки-засновники, оскільки вони зуміли уникнути європейського розвитку держави-нації, зосталися найближчими до первісного римського духу". Отут ми й натрапляємо на політичну утопію Арендт: сучасне повернення до римського досвіду засновування в дусі Макіавеллі, але без Робесп'єра й терору, без Леніна й сталінізму, – одне слово, без повторного впадання у насильство. Й стає зрозумілою необхідність цієї утопії у філософській системі Ханни Арендт. Влада й заснування є однаково необхідними для установлення політики, але їх збігу не може бути. Влада є леткою, й заснування – це те, що єдине спроможне зробити її тривкою; оскільки дія завжди є більш скороминущою, ніж робота-творчість, влада, що еманує з неї, завжди має потребу у звеличенні якимсь еквівалентом римського досвіду заснування. Але, можливо, цієї потреби вже й не задовольнити – це те, що начебто промовляють останні рядки есе: "Оскільки жити в політичному світі, позбавленому і влади-авторитету, і супутньої їй свідомості, так, щоб джерело авторитету перевищувало владу, а також тих, хто при владі, це означає знову стикатися, без захисту традиційних і, таким чином, самоочевидних поведінкових зразків, з елементарними проблемами людського співжиття". Якщо я правильно зрозумів, це означає знову підпасти під владу, що не мала б ніякого іншого авторитету, крім того, що надається їй засновницькою згодою співжиття. Оце тут, звичайно, й виявляється одна з тенденцій тексту Ханни Арендт про авторитет. Цим вона, здається, випереджає пропоноване Клодом Лефортом тлумачення демократії, а саме: такий режим, що усвідомлює порожнечу свого заснування й, отже, приречений цією порожнечею на ризик обговорення, на залагодження конфліктів шляхом переговорів. Але мені не віриться, щоб Арендт погодилася зайти так далеко: надто вже вона наголошувала на скороминущості влади та на завжди поновлюваній згоді, на якій та влада покоїться, щоб не залишитися в пошуках такого заснування, яке було б відмінне від цієї згоди, заснування, яке б "підносило" й таким чином авторизувало цю згоду.

Чи ж не підпадає таким чином Арендт під друге звинувачення, яке висунув проти неї Хабермас: побачивши, як істину підмінюють думкою-опінією, чи не накидає вона традицію на джерело законності? Сказати щиро, я в це не вірю. З Арендт можна говорити не про авторитет традиції, а про якусь традицію авторитету. Я тут не вдаюся ні до якої гри слів. Тільки в такій політичній філософії, що протиставляє критику практиці, існує особлива проблема істини, стосовно якої авторитет традиції однозначно є ворогом. Стосовно цього Хабермас помилився, вибравши не того супротивника: він звертається до Лео Штрауса або до Гадамера, але не до Арендт. І справді, в такій філософії, для якої політична практика й керування думками-опініями зберігають за собою останнє слово, існує проблема традиції авторитету, тобто пошук влади, такої тендітно-скороминущої та леткої; проблема еквівалента – для кожної доби – римського досвіду заснування. Оскільки не буває згоди без заснування, заснування, хоч як це парадоксально, не робиться, а повторюється. Чи ж є розв'язок для цього парадокса? Ось в якому напрямку, як на мене, Арендт провадить свій пошук. Шанси на успіх, тобто на встановлення тривкого режиму, мають тільки ті революції, яким щастить утвердитися за допомоги попередніх засновницьких заходів, адже всі революції утверджуються отаким взаємним чином, звеличуючися кожна за рахунок засновницької амбітності інших. Саме у цьому розумінні існує певна традиція авторитету. Це – закон прецеденту в ланцюзі вибухів влади. Чи існує бодай один режим, який би не утвердився якимсь попереднім революційним актом, що для нього дорівнює заснуванню? На мою думку, саме в цьому співвідношенні між заснуванням та нововведенням криється таємниця, куди більша, ніж загадка співвідношення між владою та насильством, від якої ми відштовхувалися, – таємниця, яка чи не включає в себе ту, піддатливішу, що займала нас так довго. Чи ж розгадали ми ту таємницю, ми, хто наступного року збирається відзначати річницю Французької революції? Чи ж уникнемо ми постановки питання: а яке звеличення ще й досі дає та революція політичній дії сьогодення та яким звеличенням утверджується вона в свою чергу?

Чи завжди забуття політики розпадатиметься на дві частини: забуття того, чим ми є, завдяки єдиному фактові спільного діяння (нехай це буде хоч і в полемічному ключі), й забуття того, чим ми були через попереднє заснування, завжди гадане й, можливо, навіки невловне?..

Адже там, за Римом, була ще Троя, уособлена Енеєм, що несе на спині свого батька Анхіза. А там, під Троєю, скільки ще похованих заснувань?

Широке і вузьке значення терміна "держава"

Центральним інститутом політичної системи є держава. У її діяльності концентрується основний зміст політики. Сам термін "держава" звичайно вживається у двох значеннях. У широкому сенсі держава розуміється як спільність людей, що представляється й організується органом вищої влади та проживає на визначеній території. Вона тотожна країні і політично організованому народу. У цьому значенні говорять, наприклад, про російську, американську, німецьку державу, маючи на увазі все суспільство, що представляється нею.

Приблизно до XVII в. держава звичайно трактувалася широко і не відокремлювалася від суспільства. Для позначення держави використовувалося багато конкретних термінів: "політія", "князівство", "королівство", "імперія", "республіка", "деспотія", "правління" і ін. Одним з перших від традиції широкого значення держави відійшов Макіавеллі. Він увів для позначення будь-якої верховної влади над людиною, чи то монархії, чи республіки, спеціальний термін "stati" і зайнявся дослідженням реальної організації держави.

Чітке розмежування держави і суспільства було обґрунтовано в контрактних (договірних) теоріях держави Гоббсом, Локком, Руссо й іншими представниками лібералізму. У цих теоріях зазначені поняття розділяються не тільки змістовно, але й історично, оскільки затверджується, що індивіди, які спочатку існували у вільному й неорганізованому стані, в наслідок господарської та іншої взаємодії спочатку утворили суспільство, а потім для захисту своєї безпеки й природних прав договірним шляхом створили спеціальний орган – державу. У сучасній науці держава у вузькому сенсі розуміється як організація, система установ, що володіють верховною владою на визначеній території. Вона існує поряд з іншими політичними організаціями: партіями профспілками і т.ін.

Загальні ознаки держави

Держави різних історичних епох і народів мало схожі між собою. І все ж вони мають деякі риси, що у більшій чи меншій мірі властиві кожній з них, хоча в сучасних держав, підданих інтеграційним процесам, вони часом є досить розмиті. Загальними для держави є наступні ознаки:

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадіння з організацією всього населення, утворення прошарку професіоналів-управлінців. Ця ознака відрізняє державу від родо-племенної організації, заснованої на принципах самоврядування.

2. Територія, що окреслює кордони держави. Закони і повноваження держави поширюються на людей, що проживають на визначеній території. Сама вона будується не за релігійною ознакою чи ознакою кровної спорідненості, а на основі територіальної і, звичайно, етнічної спільності людей.


 
 

Цікаве

Загрузка...