WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Влада та держава як осьові елементи світу політики - Реферат

Влада та держава як осьові елементи світу політики - Реферат

Реферат на тему:

Влада та держава як осьові елементи світу політики

План

1. Влада: сутнісні характеристики.

1.1. Основні параметри та атрибутивні характеристики влади.

1.2. Влада і легітимне насильство.

1.3. Політичне панування та легітимність.

2. Місце держави у світі політики.

2.1. Держава: сутність та принципи організації.

2.2. Держава як осьовий елемент політичної системи.

3. Політична нація як продукт політичної системи. Держава і політична нація.

Політична влада: сутність і структура

Влада є центральною категорією політичної науки. У залежності від її змісту трактується сутність і механізм реалізації політичних процесів і інститутів, політичних інтересів, політичної поведінки соціальних груп та індивідів. Боротьба за завоювання і здійснення влади є основним змістом політики, а тому й основним питанням, яким займаються науки, що вивчають політику.

Необхідність влади обумовлена сутністю людського спілкування, що припускає підпорядкування всіх учасників спілкування єдиній волі з метою підтримки цілісності й стабільності суспільства. Звідси випливають основні властивості влади: загальність (влада функціонує у всіх сферах людського спілкування) та інклюзивність (влада, просякаючи в усі види людської діяльності, з'єднує та протиставляє соціальні групи й окремих індивідів). Саме це підкреслював М.Вебер, коли говорив про такі види влади, як влада батька над дітьми, влада грошового мішка, юридична, духовна, економічна й ін. види влади.

Глибинним джерелом влади, основою підпорядкування одного індивіда іншому є нерівність, причому не тільки соціальна (економічна, майнова, статусна, освітня тощо), але природна (фізична, інтелектуальна, нерівність, породжена статевими відмінностями).

В історії існувало кілька форм влади. Французький політолог М.Дюверже говорить про три історичні форми влади:

1) анонімна влада, "розпорошена" серед членів примітивного суспільства;

2) індивідуалізована влада, що виникає з ускладненням процесів поділу праці та появою нових видів діяльності;

3) інституціолізована влада, що спирається на діяльність спеціальних інститутів, які виконують визначені функції.

Доповнюючи типологію М.Дюверже, можна сказати про четверту історичну форму влади, що формується наприкінці двадцятого століття, – систему "над-державної" влади, представленої законодавчими (Європарламент) і виконавчими (Комісія Європейського Союзу) інститутами, владні повноваження яких поширюються на територію і населення більше десятка європейських країн.

Перші дві історичні форми влади є додержавними (потестарними) й носять неполітичний характер. Третя форма влади, яку іноді називають державно-публічною, і четверта, над-державна, є власне політичною владою. Відзначимо, що історично поняття "влада" пов'язано з адміністративним управлінням давньогрецьких міст-держав (полісів). Мистецтво управління громадянами – "політами", регулювання їхньої поведінки за допомогою різних засобів називалося "політика". Так історично і логічно між поняттями "влада" і "політика" виник значеннєвий зв'язок, відбитий у формулі "політична влада".

Процес владарювання. Два "обличчя влади"

Використання ресурсів влади надає руху всім її компонентам, робить реальністю її процес, що характеризується насамперед способами і механізмом владарювання. Існують два головних способи владарювання (два "обличчя влади"). Перший з них полягає у спонуканні об'єкта до визначених, бажаних для суб'єкта дій. Другий полягає у забезпеченні бездіяльності підвладних, блокуванні небажаних для керівництва видів їхньої поведінки.

Уперше на обмежувальну властивість влади особливу увагу звернули американські політологи Пітер Бахрах і Мортон Баратц, що назвали її "другим обличчям влади". Реальний прояв у суспільстві цієї властивості політичної влади складається у її здатності виключати зі сфери суспільних дискусій і політичних рішень певні теми і тим самим запобігати їхнє адекватне відображення у масовій свідомості та реальне розгортання відповідних політичних конфліктів.

У країнах командного соціалізму такими забороненими для критики темами були насамперед право комуністичних партій на керівництво суспільством і право громадян на ідеологічне і політичне інакомислення й опозицію. У ФРН 50-60-х рр. блокованої владою політичною темою виявилося, наприклад, ставлення до будівництва атомних електростанцій. Згода, досягнена з цього питання політичною елітою, ЗМІ, підприємцями і менеджерами під прикриттям популярного гасла "більше зростання – більше енергії", дозволила виключити саму дискусію про альтернативні атому джерела енергії.

Способи владарювання мають складну і неоднозначну класифікацію. Вони можуть бути демократичними (влада здійснюється за участі у прийнятті рішень їхніх виконавців), авторитарними (необмежена влада, що не претендує на повний контроль над підданими), тоталітарними (всеосяжний контроль суб'єкта над об'єктом), конституційними (правління у рамках закону), деспотичними (всевладдя, сваволя і беззаконня), ліберальними (повага до свободи і прав особистості) і ін.

Процес владарювання упорядковується і регулюється за допомогою спеціального механізму влади – системи організацій і норм їхньої організації та діяльності. Стосовно до такого складного соціального суб'єкта, як суспільство (народ), механізмом влади виступають державні органи й інші політичні інститути, а також право.

П.Рікьор

Від філософії до політики

... Ось я беру концепцію влади, яку Ханна Арендт намагається старанно відрізняти від сили й насильства. Насильство не є зловживання владою, а влада, всупереч Максові Веберу, не є – або не є фундаментально – узаконене застосування насильства. Обидві ці концепції є навіть антитетичні та обернено пропорційні. Влада існує тільки там, де будь-яка спільна дія регулюється загальновизнаним інституційним зв'язком. Тут якраз накладається американський досвід: "Будь-яке урядування грунтується на громадській думці" (Медісон). У цьому розумінні первинною помилкою є пов'язування "влади" з "повеліванням/покорою". Перед владою над буває влада-могутність у, серед. Potestasinpopulo, auctoritasinsenatu ("Влада серед народу – влада в сенаті"), казали римляни; влада фундаментально випливає із здатності діяти спільно. З погляду цієї концепції, енергія міститься в індивідові, а сила – це просто доконана енергія. Я наполягаю на старанні концептуалізувати, розрізняючи знак філософського духу на духові політичному. Одначе ця робота концептуалізації можлива тільки тоді, коли достеменно ті сутності, що їх вона означує, беруть свою відносну сталість (я висловився б вищим стилем: "трансісторичність") в їхній належності до царини дії, а сама та робота позначена задумом вічності.

Й навпаки: коли правда те, що політика – це те місце, де єднаються вічне й минуще, ми повинні віднайти в політиці сам принцип її минущості, ба навіть її зіпсуття. Оце щойно ми сказали: влада випливає із спільного діяння. А те спільне діяння триває, доки його підтримують діячі. Влада існує, доки люди діють спільно, й зникає, щойно люди розійдуться хто куди. Насильство й сама експлуатація цієї слабості таким чи таким інструментальним задумом обмежені коротким строком. Але ще до того перекручення, яке є брутальною інверсією, у щойно згаданому зв'язку між владою-потужністю, присутньою в народі, та владою-авторитетом, наявною в сенаті, вже міститься ще невловніше джерело тендітності-минущості. Влада-авторитет, за формулою, вводить у царину діяння відношення – звісно ж, не сили, й вже ж зовсім не насильства, а посередництва, що воно, уявлюване в ідеалі як делегування, автономізується в прямій інстанційності. В есе під заголовком "Що таке влада-авторитет?" Арендт переглядає історію від греків і до нашого часу з погляду цієї двозначної інстанційності, в якій кристалізується минущість політики.

Влада-авторитет насправді має ту парадоксальну рису, що їй вдається опосередкувати неподільну владу за допомоги інстанції урядування, відмінної від підданців, а отже, за допомоги ієрархічної інстанції, тільки тією мірою, якою ця влада-авторитет приходить звідкись з іншого місця, дальшого й вищого, ніж сама влада-потужність, – із платонівського світу ідей, з античного закладання міста у римлян, з екклезіастичної могутності, що страхає гнівом пекла: коли ж бо (й це перший рядок есе) "влада-авторитет із сучасного світу щезла". Отут ми й заторкуємо звинувачення в ностальгії. Але я гадаю, що саме тут і криється помилка. Якщо правда, що грецьке місто-поліс править за постійний зразок для посилання, то це слушно тільки тією мірою, якою воно, разом з Ісократом та його принципом ізономії, містить у собі потенційні можливості виходу за межі неспроможності традиційних джерел влади-авторитету. Грецький поліс будувався не на засадах, що їх визначав для нього Платон, і не за римською моделлю abUrbeconditia ("від заснування Міста"). Над чим тут варто поміркувати, так це саме над делегуванням влади-авторитету, починаючи від влади-потужності. Й саме це знаходить Ханна Арендт в американській революції та в пов'язаній з нею політичній думці – естафету сучасного досвіду, яка поновлюється разом з підприємництвом, що в нього врешті вироджується автоконституція міста – така, яку влада-авторитет бере від влади-потужності народу. То що ж, Ханна Арендт впадає в ностальгію? Коли вона береться зміряти все, що зникло, обвали всіх екстра- або супра-політичних кріплень, вона просто повертається до оголеності політики – політики, покладеної на лопатки. Завдяки яким іграм добровільно погоджених інституцій людське діяння уникає-таки марноти трудів ("рятувати людські дії від марноти, яка результує із забуття")?

Loading...

 
 

Цікаве