WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Світ політики та природа політичного - Реферат

Світ політики та природа політичного - Реферат

Тільки люди, що продовжують оцінювати політичні процеси в дусі позитивізму та технократизму – як "культурно нейтральні", а простір не-заходу – як чисту дошку, на якій передова цивілізація намалює свої знаки, можуть вірити в те, що "чистота" відомих принципів не піддасться "перекручуванню". Очевидно, сьогодні необхідно виходити з того, що не тільки інші культури являють нам образ "іншого", у діалозі з яким відомі принципи підлягають корекції та реінтерпретації. Саме майбутнє, замість того щоб підкорятися законам лінійного екстраполювання, як правило, виявляє нам образ "іншого" – якісної переривчастості, що перекреслює наші звичні стереотипи і чекання.

Страх перед майбутнім як іншим, відмінним від наших очікувань, паралізує творчу уяву прогнозистів, що відмовляються визнавати права майбутнього не укладатися в наші улюблені схеми. Для того щоб перебороти цей страх, необхідна зміна установок, аналогічна переходу від класичного детермінізму до сучасних релятивістських підходів у природознавстві, від "абсолютистських" версій простору-часу до теорії відносності. У такій релятивістській перспективі майбутнє виступає під знаком іншого, відмінного від пануючих тенденцій і стандартів сьогодення.

Більш того, замість образу єдиного одноваріантного майбутнього, яке ми маємо вгадати, розкривається ціле віяло картин майбутнього, кожна з який має свої шанси на здійснення. Такий підхід до довгострокового політичного прогнозування виростає з особливої методології, пов'язаної з культурологічним аналізом і установками "культуроцентризму". Класична прогностика в суспільних науках спиралася на установки економічної і соціологічної теорій, пов'язані з уявленнями про культурно нейтральні універсалії й процеси, що протікають у подібних формах, незважаючи на дискретність простору-часу. Сучасна культурологічна теорія, навпаки, наполягає на тому, що людське буття є плюралістичне у своїх підставах і містить можливості розв'язання споконвічних проблем існування різними способами, у залежності від територіальної та культурно-історичної специфіки. Такі споконвічні цілі політики, як влада і порядок на противагу хаосу, політична ефективність, справедливість і стабільність, можуть досягатися різними способами в різних культурно-територіальних системах.

Культурологічна методологія "навчає" політичну прогностику своїм прийомам, пов'язаним з виявленням альтернатив, що випливають з дискретності соціального простору-часу, у якому зіштовхуються і чергуються якісно різні культурно-історичні типи. Але при цьому політична прогностика спирається не на статичну морфологію культури, а на культурну динаміку, пов'язану з більш-менш гострими реакціями культури на однобічності й крайності попередніх зразків соціального досвіду. Іншими словами, політична історія моделюється за законами драми, де сьогодення розглядається як виклик, а майбутнє — як відповідь на нього. Колишні прогностичні установки, що спираються на ключове поняття об'єктивних тенденцій, припускають відому монотонність у розвитку історичного часу. Весь досвід Нового часу спростовує ці чекання монотонності, "неухильного проходження" і т.ін. Навпаки, ми періодично спостерігаємо, як у відповідь на одні крайнощі виникають інші, протилежні, і разом вони утворюють фази визначеного історичного циклу, підставою якого є маятниковий ефект культури.

... Тут ми маємо справу з відомим апріорізмом у політичній історії, рух якого можна заздалегідь передбачити у вигляді реакції майбутнього на крайнощі сьогодення. Ключове в даному контексті поняття крайнощів указує на одну загальну властивість посттрадиційного суспільства: його соціокультурну нестабільність, що змушує безупинно говорити про зміну епох, поколінь, ідеологій і т.п. Міф про безупинний поступальний рух – лінійна версія прогресу являє собою свого роду компенсацію цієї нестабільності. І чим сильніше те чи інше покоління зачаровується цим міфом, безвідповідально експериментуючи з історією під заставу деяких вищих історичних гарантій, тим більш гіркі розчарування і несподіванки його очікують. Реальний досвід підказує нам, що соціальні експериментатори скоріше перебувають у всесвіті Н.Вінера, у якому найбільш ймовірним станом є не стійкий висхідний розвиток, а хаос. В історії у людини немає гарантій: майбутнє може бути влаштоване краще за минуле, але може виявитися і значно гіршим за нього. Звідси випливає ще один методологічний постулат політичної прогностики: про політику як ризикову діяльність, що ніколи не дає гарантованого результату. Постулат про негарантованість політичної дії методологічно пов'язаний з більш загальними концепціями сучасної посткласичної науки, що, на відміну від колишнього лапласівського детермінізму, оперує такими ключовими поняттями, як складність, нелінійність, невизначеність.

Постулат невизначеності (стохастичності) орієнтує прогностику убік від колишніх презумпцій класичного раціоналізму, що змушують очікувати від нащадків зразків усе раціональнішого поводження, а від майбутнього – усе більшої безхмарності. Зрозуміло, ті інвестиції в майбутнє, що закладає сучасна цивілізація у вигляді матеріальної бази економічного росту й інфраструктури, зв'язаної з наукою й освітою, створюють відомі гарантії захисту від хаосу й несподіваних провалів у варварство. Але, як свідчить новітній досвід, ці гарантії носять не абсолютний, а лише відносний характер. Можливі такі повороти в культурі й зрушення у системі установок і цінностей, за яких наука, освіта, просвіта можуть виявитися головною мішенню.

Покликання до політики

[...] Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широкий зміст і охоплює усі види діяльності по самостійному керівництву. [...] Ми маємо намір у даному випадку говорити тільки про керівництво чи надання впливу на керівництво політичним союзом, тобто в наші дні – державою.

Але що є "політичний" союз із погляду соціологічного міркування? Що є "держава"? Адже державу не можна соціологічно визначити виходячи зі змісту її діяльності. Майже немає таких задач, виконання яких політичний союз не брав би у свої руки то тут то там; з іншого боку, немає такої задачі, про яку можна було б сказати, що вона повсякчас цілком, тобто винятково, властива тим союзам, що називають "політичними", тобто в наші дні – державам, чи союзам, що історично передували сучасній державі. Навпаки, дати соціологічне визначення сучасної держави можна в кінцевому рахунку тільки виходячи зі специфічно застосовуваного ним, як і всяким політичним союзом, засобу – фізичного насильства. "Усяка держава заснована на насильстві", – говорив у свій час Троцький у Брест-Литовську. І це дійсно так. Тільки якби існували соціальні утворення, яким було б невідоме насильство як засіб, тоді відпало б поняття "держава", тоді настало б те, що в особливому сенсі слова можна було б назвати анархією. Звичайно, насильство аж ніяк не є нормальним чи єдиним засобом держави, про це немає й мови, але воно, мабуть, специфічний для неї засіб. Саме в наш час відношення держави до насильства є функціональним. У минулому різним союзам, починаючи з роду, фізичне насильство було відоме як цілком нормальний засіб. На противагу цьому сьогодні ми повинні будемо сказати: держава є те людське співтовариство, що усередині визначеної царини – царина включається в ознаку – претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства. Тому що для нашої епохи характерно, що право на фізичне насильство приписується всім іншим союзам чи окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку допускає це насильство: єдиним джерелом "права" на насильство вважається держава.

Отже, політика, зважаючи на все, означає прагнення до участі у владі чи до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то усередині держави, між групами людей, які її складають.

У сутності таке розуміння відповідає й слововжитку. Якщо про якесь питання говорять: це "політичне" питання, про міністра або чиновника: це "політичний" чиновник, про деяке рішення: воно "політично" обумовлено, – то тим самим завжди мається на увазі, що інтереси розподілу, збереження, зміни влади є визначальними для відповіді на зазначене питання, чи обумовлюють це рішення, чи визначають сферу діяльності відповідного чиновника. Хто займається політикою, той прагне до влади: або до влади як засобу, що підпорядковується іншим цілям (ідеальним чи егоїстичної), або до влади "заради неї самої", щоб насолоджуватися почуттям престижу, що вона дає. [...]

Поняття політичного

[... Рідко можна зустріти ясне визначення політичного. У більшості випадків слово це вживається лише негативним чином, на противагу іншим поняттям у таких антитезах, як "політика й господарство", "політика і мораль", "політика і право", а у праві це знов-таки антитеза "політика і цивільне право" і т.ін. [...] Держава тоді виявляється чимось політичним, а політичне чимось державним, і це коло у визначеннях явно є незадовільне. У спеціальній юридичній літературі існує багато такого роду описів політичного, котрі, однак, якщо незабаром вони не мають політично-полемічного змісту, можуть бути зрозумілі, лише виходячи з практично-технічного інтересу в юридичному чи адміністративному розв'язанні одиничних випадків. [...]

Loading...

 
 

Цікаве