WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Світ політики та природа політичного - Реферат

Світ політики та природа політичного - Реферат

2. Усвідомлення специфіки групових інтересів за допомогою гласності - вільного волевиявлення громадян і груп, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації. Легко досягати єдності, коли один говорить, а інші змушені піддакувати. Саме в цьому розкривається горезвісна "ідейно-політична монолітність" тоталітарних режимів. Від цієї монолітності не залишається і сліду, коли різні соціальні групи одержують право голосу. Однак саме по собі це ще не означає демократії. Буває допущена зверху і дозована гласність – прийом, який можновладці використовують для того, щоб "випустити пару" накопиченого невдоволення. Насправді мало подати голос – треба, щоб він був почутий.

3. Політичний плюралізм досягає дійсного вираження, коли різні суспільні групи одержують можливість організуватися для захисту своїх специфічних інтересів. Саме в цьому складається призначення системи партійно-політичного представництва. Різноманіття групових інтересів знаходить висвітлення в різноманітті партій й інших форм політичного волевиявлення чи тиску на владу.

4. Але щоб зіткнення групових інтересів не призвело до безладного політичного смітника чи навіть до взаємної винищувальної війни, необхідно, щоб воно протікало у відомих межах і підкорялося визначеним правилам. У їхнє число входять і гарантії прав політичної меншості. Стійкість цих правил виражається в тому, що не тільки партія-переможниця визнає їхню справедливість, але й переможена теж. Що дає переможеній партії сили визнати свою поразку, замість того щоб удатися до тактики саботажу чи кинутися на барикади? По-перше, усвідомлення того, що правила гри були справедливими – рівними для усіх. По-друге, що поразка не є остаточною – варто просто потерпіти до наступних виборів. При цьому політичний опонент розглядається не як смертельний ворог – викрадач народного щастя, а як партнер на переговорах, інтереси якого не в усьому збігаються з нашими, але також є законними. Тут виявляється важливою особливість демократичного менталітету, пов'язана з наявністю консенсусу (згоди) із приводу основних (базових) цінностей усієї нації. Інтереси кожної з суспільних груп, що суперничають, повинні розглядатися як складова частина загальнонаціонального інтересу й у цій якості визнаватися гідними поваги. Тут таїться справжнє джерело політичної стабільності: у нації немає ізгоїв, кожна група, кожен прошарок населення має свої визнані усіма інтереси і свій шанс на участь у владі.

На закінчення треба сказати, що політичний плюралізм спирається на філософський, світоглядний плюралізм. Якщо ми думаємо, що розбіжність інтересів і соціальні розходження людей взагалі є чимось ненормальним – вадою у будівлі світу, що підлягає усуненню в результаті епохального перевороту (світової революції), тоді є сенс "доводити класову боротьбу до кінця", до "остаточної перемоги" над іншою стороною, знищення якої й дасть нам соціальну монолітність. По суті це нагадує маніхейский погляд на суспільство як на арену непримиренної боротьби сил добра і зла. Якщо ж ми дивимося на історію світськи, без маніхейських очікувань, тоді й соціальні розходження виступають як щось нормальне: кожний має право на своєрідність; несхожість – не вада, а особливість, що робить людей цікавими одне для одного. Сам поділ праці ґрунтується в кінцевому рахунку на цій розмаїтості. І якщо ми так, з позицій філософського плюралізму, подивимося на суспільство і його перспективи, то нам легше буде прийняти і політичний плюралізм, зв'язаний з визнанням законності інших суспільних груп і їхнього права на представництво і захист.

Отже, політика (у вузькому – демократичному сенсі) є процес, що підкоряється конституційно-правовим нормам, суперництво різних соціальних груп у сфері розподілу влади і системі прийняття загальнонаціональних рішень. Вивчати політику – значить вивчати процеси ризикової (негарантованої) діяльності, за допомогою якої люди змінюють свою долю і статус у суспільстві шляхом перерозподілу сфер соціального впливу.

Тут знов-таки виникає проблема, пов'язана з розумінням специфіки людини, що сформировалось у Європі на початку Нового часу і породило політику у вузькому сенсі цього слова – як різновид соціальної творчості. Справа в тому, що далеко не завжди люди сприймали свій соціальний статус як змінний у ході вільного змагання і суперництва на суспільній арені. У традиційному суспільстві соціальний статус успадковувався: сину селянина визначено було бути селянином, так само як сину дворянина – дворянином. Тому менталітет людей цієї епохи пронизаний соціальним фаталізмом – вірою у встановлений і незмінний суспільний порядок. І тільки в посттрадиційному суспільстві Нового часу, що позбавило людей гарантій успадкованого статусу, з'являється людина політична, що веде ризиковий спосіб життя, намагається змінити своє становище шляхом занурення у стихію боротьби, результат якої не є вирішеним.

Особливості предмету та методів політичної науки

Історія політології як наукової і навчальної дисципліни у нашій країні нараховує біля десяти років. Наше молоде політологічне співтовариство проблему свого відставання від світової науки вирішує найпростішим способом запозичення готового понятійного апарата у закордонної (в основному американської) науки. У чималій мірі цьому сприяли самі американці, що заснували безліч заохочувальних фондів, призначення яких було – сприяти американській місії в пострадянському просторі, спрямованій на поширення "демократичного менталітету" і подолання "тоталітарного синдрому".

У результаті з'явилася безліч навчальних посібників, що пропагують американську модель демократії в якості універсальної, придатної для всіх народів і за всіх часів. До деякої міри ця ілюзія успадкована від епохи Просвітництва, яка у свій час створила образ європейського "розумного егоїста" зразка XVIII в. як "природної людини". Таким чином, усе, що не відповідало цьому зразку, виявлялося "протиприродним" – патологією, що підлягає негайному виправленню. Цю ілюзію Просвітництва почасти виправили романтики, що побачили у "відхиленнях" від просвітницького стандарту, пов'язаних з національно-культурною специфікою, цінність, гідну збереження.

Сьогодні ми, судячи з усього, заново зіштовхуємося з цією цивілізаційною антиномією, пов'язаною з конфліктом між тенденціями стандартизації культур і протилежною тенденцією зміцнення національної специфіки й ствердження плюралістичної моделі світу, у якому різноманіття культур розуміється як найбільша цінність і навіть як історичний шанс людства – резерв необхідних альтернатив.

Політична наука не може не підключитися до розв'язання цієї антиномії, що сьогодні загрожує, з одного боку, небезпеками нового євро- (чи американо-) центризму і культур-неоколоніализму, з іншого боку – рецидивами допросвітницької племінної архаїки, етносепаратизму та ксенофобії.

По-перше, перед політичною наукою стоїть задача подолання сучасного західного "провінціалізму", що ігнорує іншокультурний досвід і прагне видати свої національні чи регіональні зразки за універсальні, загальнолюдські. Навіть у тому випадку, коли ми визнаємо відомі продукти західної культури і цивілізації як цінності, гідні освоєння всім людством, це не рятує нас від проблеми адаптації і натуралізації цих цінностей на місцевому ґрунті. Адже ніхто не може відмовити народам, що не належать до європейського цивілізаційного ареалу, у звичайній людській гідності – у праві творчого прочитання західного досвіду й корекції його з урахуванням власних традицій.

По-друге, мова йде сьогодні про виклик глобального світу. Глобалізацію можна визначити як процес ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних та державно-політичних бар'єрів (котрі колись ізолювали народи один від одного й у той же час захищали їх від невпорядкованих зовнішніх впливів) і становлення нової, "безпротекціоністської" системи міжнародної взаємодії і взаємозалежності. Обидві сторони названої антиномії – зміцнення культурного плюралізму світу й одночасно – його глобалізація – безсумнівно ставлять за обов'язок політичній науці реконструювати багато ключових понять, у тому числі й стосовно її предмета і методів.

З одного боку, мова йде про новий підхід до так званих універсалій політичної теорії, походження яких уже відомо: це специфічні для Західної Європи й Північної Америки норми, цінності й установи, що видаються за загальнолюдські у нормативному змісті слова – як стандарт, до якого усі мають підтягтися.

З іншого боку, виклик глобалізації зобов'язує нас заново проаналізувати зміст таких ключових понять політології, як демократія, демократичний суверенітет народу, державний суверенітет, принцип поділу влади й ін. Справді: якщо сьогодні дії економічної і політичний еліт у ряді випадків вислизають з-під системи місцевого демократичного контролю з боку виборців, усе більше визначаючись рішеннями, прийнятими на закритих форумах і під тиском таких організацій, як МВФ, МБРР і т.п., то виникає цілий ряд не тільки нових практичних, але й науково-теоретичних проблем. Зокрема: чи зберігаються такі принципи, як національний, державний суверенітет чи демократичний суверенітет народу, чи вони стають фікцією, що теорія покликана викрити? Чи маємо ми відмовитися від зазначених принципів як застарілих чи навпаки, необхідно виробити нові політичні механізми, які б гарантували їхню дію в безпрецедентних умовах глобального світу? Сьогодні дуже багато політологів говорять про глобальний світ, але при цьому нерідко "соромляться" поставити запитання, а чи працюють так наполегливо пропаговані демократичні принципи в цьому світі, чи підтвердяться в ньому класичні демократичні презумпції, чи йому призначено стати олігопольним та олігархічним?

Loading...

 
 

Цікаве