WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Хто прагне займатися політикою взагалі і зробити її своєю єдиною професією, той мусить усвідомлювати ці етичні парадокси і свою відповідальність за те, що під їхнім впливом станеться з ним самим. Він, повторюю, сплутується з диявольськими силами, що приховані у всякому застосуванні насильства. Великі віртуози акосмічної любові до людини і доброти — байдуже, походили вони з Назарета, Асіза чи з індійських королівських палаців, — не "працювали" з таким політичним засобом, як насильство; їхнє царство було "не від цього світу" — і все ж вони діяли у цьому світі, і фігури Платона Каратаєва та святих Достоєвського все ще залишаються найадекватнішими конструкціями за їхнім образом і подобою. Хто шукає спасіння своєї та інших душ, той шукає його не на шляхах політики, в якої цілком інші завдання — такі, що їх можна розв'язати тільки вдаючись до насильства. Ґеній чи демон політики живе у внутрішній напрузі з богом любові, у тому числі і з християнським Богом у церковному його прояві, в напрузі, що будь-якої миті може вибухнути непримиренним конфліктом. Люди добре знали про це в часи панування церкви. Знову й знову накладався на Флоренцію інтердикт (а в ті часи для людей і спасіння їхніх душ це було владою куди сильнішою, аніж, кажучи словами Фіхте, "холодне схвалення" кантіанського етичного судження), та громадяни Флоренції воювали проти панування церкви. Відзначаючи це, Мак'явеллі в одному чудовому місці, коли не помиляюсь, "Історії Флоренції" устами одного зі своїх героїв вшановує тих громадян, для яких велич рідного міста важливіша за спасіння душі.

Якщо ви замість рідного міста чи "батьківщини" (Vaterland), що саме зараз не для кожного може бути однозначною цінністю, будете вести мову про "соціалістичне майбутнє" чи про "міжнародне замирення", то ви торкнетеся проблеми в її сучасному стані. Бо все, що досягається політичними діями, де використовуються насильницькі засоби і працює етика відповідальності, є загрозою "спасінню душі". Одначе, якщо в боротьбі за віру до політичних засобів вдаватимуться, керуючись тільки етикою переконання, то цим засобам можна завдати шкоди і дискредитувати їх на багато поколінь уперед, оскільки тут немає відповідальності за наслідки. Той, хто так робить, не усвідомлює тих диявольських сил, які вступили в гру. Вони невблаганні і призведуть у його діяльності, а також у його внутрішньому житті до таких наслідків, перед якими він буде зовсім безпорадним, якщо не бачитиме їх. "Адже диявол старий". Не роки, не вік мається тут на увазі: "Станьте такими старими, аби його зрозуміти". Я ніколи не дозволяв, щоб мене у дискусії перемагали датою у свідоцтві про народження; той простий факт, що комусь 20 років, а мені 50, не може змусити мене вважати це за досягнення, перед яким шанобливо замовкаю. Справа, зрештою, не у віці, а у вишколеній рішучості погляду на реальності життя і в здатності витримати їх та внутрішньо бути на належному рівні.

Справді, політика робиться головою, але, звичайно, не лише нею одною. Тут цілком мають рацію ті, хто сповідує етику переконання. Та чи слід діяти відповідно до етики переконання а чи до етики відповідальності, і коли так, а коли інакше, — цього нікому приписати не можна. Можна сказати лише одне: якщо нині, у часи такої, як багато хто вважає, не "стерильної" збудженості (але збудженість взагалі почуття не зовсім щире), раптом масово з'являться політики переконання з лозунгами на зразок: "Світ дурний і підлий, але тільки не я; відповідальність за наслідки лежить не на мені, а на інших, кому я служу і чию дурість чи підлість я винищу", — то я скажу відверто, що спершу запитаю про міру тієї внутрішньої повноцінності, яка стоїть за цією етикою переконання; у мене складається враження, що у дев'яти випадках з десяти я маю справу із хвальками, які не відчувають реально, що вони беруть на себе, але зачаровуються романтичними ілюзіями. Як людину мене це не дуже цікавить і не викликає якихось особливих вражень. Разом з тим величезне враження справить на мене, коли зріла людина (байдуже, молода вона чи літня), яка реально і всією душею відчуває свою відповідальність за наслідки і діє за етикою відповідальності, в якийсь момент скаже: "Я інакше не можу, на цьому стою". Отут є щось справді людське і зворушливе. Бо це якраз та ситуація, яка для кожного з нас, хто, звичайно, внутрішньо не вмер, повинна мати можливість колись настати. У цьому розумінні етика переконання та етика відповідальності є не абсолютними протилежностями, а взаємодоповненнями, які тільки разом складають справжню людину, котра може мати "покликання до політики".

А тепер хотілося б, щоб ми продовжили розмову на цю тему років через десять. Якщо тоді, як мені через цілий ряд обставин доводиться побоюватись, уже давно пануватиме епоха реакції, і з того, чого бажає і на що сподівається більшість із вас (і, щиро признаюсь, я також), збудеться небагато що (можливо, не так щоб уже нічого не збулося, але, мабуть усе-таки небагато; мене це не зламає, хоча знати про це — душевний тягар), — от тоді я хотів би подивитись, що, в глибинному значенні слова, "сталося" з тими, хто почуває себе сьогодні справжнім "політиком переконання" і охоплений тим чадом який символізує оця революція. Було б чудово, аби стан справ був таким, щоб сюди пасували слова 102 сонета Шекспіра:

В весняну пору нашої любові

Тебе прославили мої пісні, —

Так соловей співа на честь весни,

Та в розквіт літа мовкне спів чудовий.

Та все далеко не так. Не розквіт літа чекає на нас, а спершу полярна ніч крижаної імли й суворості, — яке б за зовнішньою видимістю угруповання не перемогло. Бо там, де нема нічого, там втратив своє право не лише кайзер, а й пролетарій. Коли потроху ця ніч почне відступати, — хто ще житиме з тих, чия весна, здається, розквітла зараз таким пишним квітом? І що тоді внутрішньо станеться із сьогоднішньою молоддю? Озлоблення, чи міщанське самовдоволення, звичайне тупе примирення зі світом та професією, чи третій, не такий уже й рідкісний варіант: містична втеча від світу тих, хто має до цього дар, або — часто й недоладно — вимучує із себе містицизм як моду? В кожному такому випадку я доходжу висновку: вони не піднялися до рівня своїх власних вчинків, не піднялися й до рівня світу, яким він є насправді, та його повсякденності; покликання до професії політика, котре, як вони вважали, вони в собі мають, об'єктивно і фактично, у якнайглибшому значенні, у них не було. Вони вчинили б краще, якби просто по-братньому ставилися до людей, а в усьому іншому суто по-діловому зайнялися б своєю повсякденною працею.

Політика — це могутнє повільне буріння твердих пластів, яке здійснюють водночас із пристрастю і з холодним окоміром. Справедливо кажуть, і весь історичний досвід підтверджує, що можливого ніколи не досягли б, якби у світі знову й знову не прагнули неможливого. Але той, хто на це здатний, мусить бути вождем, ба більше — він мусить бути у найпростішому значенні слова героєм. І навіть ті, хто не є ні тим, ні іншим, мають виробити в собі твердість духу, яку не зломить і крах усіх надій; вже зараз вони повинні озброїтись цим — інакше не зможуть здійснити навіть того, що можливе вже сьогодні. Лише той, хто впевнений, що не похитнеться, коли світ виявиться, з його погляду, надто дурним або надто підлим для того, що він хоче йому запропонувати; лише той, хто, всупереч усьому, здатний сказати: "А все-таки!" — лише той має "професійне покликання" до політики.

Посткомуністичні мас-медіа: суспільно-політична характеристика

Засоби масової інформації — той соціальний інститут, у якому політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня леґітимуюча сила. Саме гасло "гласності" спричинило повсюдне використання поняття демократії для характеристики посткомуністичних перетворень у цілому, навіть для характеристики тих пострадянських явищ, які аж ніяк не можна долучити до демократичного руху. Справді, у вимірах "рівня демократичності" суспільства засоби масової інформації є насправді головним показником, критерієм або певним масштабом.

Річ у тім, що саме ЗМІ, по суті, найбільш повно втілюють у собі головну ознаку демократично організованого суспільства. За певним "ідеальним" способом свого існування діяльність ЗМІ є ні чим іншим, як концентрованим виразом ідеї відкритого публічного дискурсу, соціальним інститутом з організації міжлюдського діалогу, громадянського консенсусу. Звичайно, ми пам'ятаємо й про соціально-деструктивні можливості ЗМІ (можливість ідеологічної "обробки" населення, прищеплення потрібних владі думок та поглядів тощо). Тому для перевірки ідеї демократії в Україні та розуміння перспектив її ближчого й більш далекого майбутнього слід придивитися до характеру функціонування українських ЗМІ уважніше.

Loading...

 
 

Цікаве