WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Але яке ж тоді справжнє відношення між emuкою і політикою? Невже між ними, як іноді кажуть, немає зовсім нічого спільного? Чи, навпаки, правильним буде вважати, що для політичної діяльності матиме силу "та ж сама" етика, що й для будь-яких інших дій? Іноді вважають, що ці два твердження абсолютно альтернативні, тобто правильним є або одне, або друге. Та чи справді існує якась етика, здатна висунути змістовно тотожні заповіді щодо еротичних і ділових, родинних і службових стосунків, ставлення до дружини, зеленярки, сина, конкурентів, приятелів, підсудних? Хіба для етичних вимог, які висуваються до політики, мусить справді бути байдуже те, що вона користується вельми специфічним засобом владою, за якою стоїть примус? Хіба ми не бачимо, що ідеологи більшовизму і "Спартака" — якраз завдяки тому, що вони вдаються до цього засобу,— досягають таких самих результатів, як і який-небудь мілітаристський диктатор? Чим, окрім особистості можновладців та їхнього дилетантизму, відрізняється панування робітничих і солдатських депутатів від панування будь-якого старорежимного володаря? Чим відрізняється полеміка більшості представників так званої "нової етики" з критикованими ними противниками від полеміки якихось інших демагогів? "Шляхетними намірами!" — відповідають нам. Але ж тут мовиться саме про засоби, а на шляхетність кінцевих намірів точнісінько так само, з повною суб'єктивною переконаністю, претендують і розпалені ворожнечею противники. "Хто взяв меча — від меча і загине",— а боротьба скрізь є боротьба. Отож етика Проповіді на горі? Щодо проповіді (йдеться про абсолютну етику Євангелія), то тут справа значно серйозніша, аніж вважають ті, хто сьогодні охоче цитує ці заповіді. З цим не жартують. До абсолютної етики належить усе те, що було сказано про каузальність в науці: це не фіакр, який можна будь-коли зупинити, щоб зайти і вийти з нього за власним бажанням. Але: або все, або нічого, — саме у цьому її зміст. Коли все інше вважати тривіальністю. Ось, наприклад, багатий юнак: "Відійшов, зажурившись, — бо великі маєтки він мав". Євангельська заповідь безумовна й однозначна: віддай те, що маєш, усе, цілком і повністю. Політик скаже: це соціально безглузда вимога, доки вона не здійснена для всіх. Отже: оподаткування, розорення податками, конфіскація, — одним словом — насильство і порядок проти всіх. Але етична заповідь про це взагалі не питає, у цьому її суть. Або: "Підстав йому й другу щоку!" Безумовно, не питаючи, як же це іншому пристало бити. Етика відсутності гідності має сенс хіба що для святого. Це означає: слід бути святим в усьому хоча б у намірах, слід жити так, як жили Ісус, апостоли, святий Франциск та подібні до нього, — лише тоді така етика має сенс, тоді вона є вираженням якоїсь гідності. У противному разі ні. Бо коли акосмічна етика любові проголошує: "Не противтеся злому насиллям", — то для політика має силу протилежне твердження: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору. Хай той, хто хоче діяти відповідно до етики Євангелія, утримається від страйків — адже це насилля! — і вступає до жовтих профспілок. Але насамперед хай не говорить про "революцію". Бо ця етика зовсім не має наміру вчити того, що громадянська війна є єдиною законною війною. Пацифіст що діятиме згідно з Євангелієм, відмовиться від зброї чи відкине її (як це рекомендувалось у Німеччині), виконуючи етичний обов'язок: щоб покласти край цій — і тим самим усякій — війні. Політик же скаже: єдиним надійним засобом дискредитувати війну на всі прийдешні часи була б мирна угода на ґрунті статус-кво. Тоді народи спитали б себе: а навіщо велась ця війна? Вона була б доведеною ad absurdum, що тепер неможливо зробити. Бо для переможців — принаймні частини їх — війна буде вигідною з політичного погляду. І відповідальність за це лежить на тій поведінці, яка зробила для нас неможливим будь-який спротив. Тепер же, коли мине епоха виснаження, дискредитовано буде мир, а не війну, ось наслідок абсолютної етики.

Нарешті, обов'язок правдивості. Для абсолютної етики він безумовний. Отже, звідси випливає потреба публікувати всі — і насамперед ті, що компрометують власну країну, — документи, і на підставі таких однобічних публікацій визнавати вину в однобічному порядку, безумовно, без огляду на наслідки. Політик же виявить, що внаслідок таких дій істина не лише не прояснюється, а повністю затьмарюється зловживанням і розпалюванням пристрастей; що плідним було б тільки всебічне планомірне вивчення проблеми незацікавленими сторонами; що будь-який інший підхід міг би мати для нації, яка його використовує, наслідки, непоправні упродовж десятиріч. Але абсолютна етика якраз про "наслідки" й не питає. У цьому і є вся суть справи. Мусимо ясно зрозуміти, що будь-яка етично орієнтована дія може бути підпорядкованою двом принципово відмінним, непримиренно протилежним максимам: вона може бути орієнтованою або на "етику переконання", або на "етику відповідальності". Не в тому розумінні, що етика переконання має означати безвідповідальність, а етика відповідальності — безпринципність. Не про це мова. Але бездонно глибока прірва існує між тим, коли діють відповідно до максими етики переконання, — мовою релігії: "Християнин робить, як належить, а щодо наслідків покладається на Господа", — або ж діють згідно з максимою етики відповідальності: треба відповідати за (передбачувані) наслідки своїх дій. Як би переконливо не доводили синдикалістові, який керується етикою переконання, що внаслідок його дій зростуть шанси на успіх реакції, посилиться пригнічення його класу і загальмується піднесення цього класу — на нього це не справить жодного враження. Коли наслідки вчинку, який випливає із чистого переконання, виявляться поганими, то відповідальність за це переконана людина перекладатиме на світ, на дурість людську, на волю Божу, який створив людей такими, — тільки не на саму себе. Навпаки, той, хто керується етикою відповідальності, зважає якраз на отакі пересічні людські вади, — бо він, як слушно зауважив Фіхте, не має ніякого права розраховувати на їхню доброту і досконалість, він не здатний звалювати на інших наслідки своїх вчинків, оскільки міг їх передбачити. Така людина скаже: "Ці наслідки спричинені моїми вчинками". Той, хто сповідує етику переконання, відчуває себе відповідальним лише за те, щоб не згасало полум'я чистого переконання, — наприклад, полум'я протесту проти несправедливості соціального порядку. Роздмухувати його знову й знову — ось що є метою його вчинків, які абсолютно ірраціональні з погляду можливого успіху і можуть та повинні цінуватися лише як приклад.

Але й цим проблему ще не вичерпано. Жодна у світі етика не може ігнорувати того факту, що досягнення "гарної" мети у багатьох випадках пов'язане з необхідністю примиритися з використанням морально сумнівних чи принаймні небезпечних засобів та з можливістю і навіть ймовірністю неґативних побічних наслідків; і жодна у світі етика не може сказати, коли і в якому обсязі "гарна" мета "освячує" етично сумнівні засоби та побічні наслідки.

Головним засобом політики є насильство, і наскільки важливою може бути з етичного погляду напруженість між засобами і метою, можна судити хоча б з того, що, як відомо, революційні соціалісти (цімервальдської орієнтації) уже під час війни сповідували принцип, який можна точно сформулювати так: "Коли ми змушені будемо вибирати: або ще кілька років війни, а потім революція, або ж мир зараз, але ніякої революції, — то ми виберемо ще кілька років війни!" На наступне ж запитання: "Що може дати ця революція?" — будь-який вправний у науках соціаліст відповів би, що про перехід до господарства, яке в його розумінні можна назвати соціалістичним, немає й мови, і що знову-таки мусить постати буржуазне господарство, яке могло б лише усунути феодальні елементи і рештки династичного правління. Отож за такого скромного результату — "ще кілька років війни!" — треба було б сказати, що навіть при дуже стійких соціалістичних переконаннях можна відмовитись від мети, яка вимагає подібних засобів. Але у випадку з більшовизмом і спартаківщиною, взагалі з революційним соціалізмом будь-якого ґатунку, справа виглядає саме так, і, звичайно, вищою мірою сміховинно звучить, що ці напрямки морально засуджують "диктаторських політиків" старого режиму за те, що вони використовують ті ж самі засоби, — як би не виправдовувалась відмова від їхніх цілей.

Loading...

 
 

Цікаве