WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Людський вимір політики. етика і політика - Реферат

Можна сказати, що загалом три якості мають вирішальне значення для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір. Пристрасть — у розумінні спрямованості на саму суть справи (Sachlichkeit): пристрасної відданості "справі", тому богові чи демонові, який вершить цю справу. Не в розумінні такого внутрішнього способу поведінки, що його мій покійний нині приятель Георг Зімель називав "стерильним збудженням" (воно властиве певному типові насамперед російських інтелектуалів, — хоча, звичайно, не всім їм) і котре нині відіграє таку помітну роль і в наших інтелектуалів у цьому карнавалі, що його прикрашають гордим іменем "революції", — "романтика інтелектуальної зацікавленості", позбавлена будь-якого ділового почуття відповідальності. Бо одної пристрасті, якою б справжньою вона не видавалась, тут не досить. Вона не зробить вас політиком, якщо, будучи відданим "справі", не ви вважатимете відповідальність перед цією справою провідною зіркою вашої діяльності. А для цього (і то головна психологічна якість політика) потрібен окомір здатність із внутрішньою зібраністю та спокоєм віддатися впливу реальностей, інакше кажучи потрібна дистанція стосовно речей і людей. "Відсутність дистанції" вже сама по собі є одним із смертних гріхів будь-якого політика, — і водночас це одна з тих якостей, що їх виховують у нинішньої інтелектуальної молоді, прирікаючи її, таким чином, на нездатність до політики. Бо якраз тут криється проблема: як поєднати в одній душі гарячу пристрасть і холодний окомір? Політику роблять головою, а не якимись іншими частинами тіла або душі. І все ж відданість політиці (якщо це не фривольна інтелектуальна гра, а справжнє людське діяння) народжується тільки з пристрасті і живиться лише нею. Але повне приборкання душі, яке притаманне пристрасному політикові і яке відрізняє його від "стерильно збудженого" дилетанта, можливе тільки завдяки звичці до дистанції — в будь-якому розумінні цього слова. "Сила" політичної "особистості" передусім означає наявність у неї вищезгаданих якостей.

Тому щодня й щогодини політик мусить долати в собі цілком тривіальну, занадто людську ваду — звичайнісіньке марнославство, смертельного ворога усякої самовідданості справі і всякої дистанції, у даному разі — дистанції щодо самого себе.

Марнославство — річ дуже поширена, від неї повністю не вільний, мабуть, ніхто. А в академічних та вчених колах це свого роду професійна хвороба. Але стосовно вчених, то ця риса, якою б антипатичною вона не видавалася, все ж є відносно невинною, у тому розумінні, що марнославство в принципі не стає на заваді науковій діяльності. Цілком інша справа з політиком. Він працює, прагнучи влади як необхідного засобу. Тому "інстинкт влади", як його прийнято називати, справді належить до нормальних якостей політика. Гріх проти святого духу його покликання починається там, де прагнення влади стає неділовим (unsachlich), перетворюючись на предмет особистого самозахоплення, замість того щоб служити виключно "справі". Бо у сфері політики є, зрештою, два різновиди смертельних гріхів: байдужість до суті справи (Unsachlichkeit) і (що часто, але не завжди поєднане з нею) безвідповідальність. Марнославство, тобто потреба якомога частіше самому з'являтися на першому плані, найдужче спокушає політика впасти в один із цих гріхів або в обидва разом. Що більше демагог змушений розраховувати на "ефект", то більшою буде для нього небезпека стати штукарем або не брати на себе відповідальності за наслідки своїх дій і цікавитись лише тим, яке "враження" він справляє. Його байдужість до суті справи зумовлює те, що він прагне тільки блискучої видимості влади, а не справжньої влади, а його безвідповідальність веде до того, що він прагне лише насолоджуватись владою як такою, без будь-якої змістовної мети. Бо хоча, або, точніше, саме тому, що влада є необхідним засобом (а тому прагнення її — одна з рушійних сил усякої політики), — не може бути більш згубного перекручення політичної сили, аніж похвальба владою з боку вискочня і марнославне хизування почуттям влади, взагалі будь-яке поклоніння владі як такій. "Політик самої лише влади", культ якого ревно прагнуть створити і в нас, може діяти досить енергійно, проте фактично його діяльність спрямована у порожнечу і безглуздя. Щодо цього критики "політики влади" цілком мають рацію. Несподівані внутрішні катастрофи типових носіїв таких переконань засвідчують, яка внутрішня слабкість та неміч ховається за цими хвалькуватими, проте абсолютно порожніми жестами. Вони є результатом вищою мірою жалюгідної і поверхової чванливості стосовно сенсу людської діяльності, що цілком чужа знанню про той трагізм, з яким насправді переплетене усяке діяння, і насамперед — діяння політичне.

Правда полягає в тім, і це основний факт усієї історії (детальніше ми цього тут не торкаємось), що кінцевий результат політичної діяльності часто, ні, навіть регулярно, виявлявся у цілком неадекватному, нерідко парадоксальному відношенні до її первісного сенсу. Проте, якщо діяльність мусить мати якусь внутрішню опору, то неможливо, щоб цей сенс — служіння справі був відсутній. Як саме мусить виглядати справа, служачи якій, політик прагне влади і використовує владу, — це питання віри. Він може служити цілям національним або загальнолюдським, соціальним і етичним або культурним, мирським або релігійним, він може спиратися на глибоку віру у "проґрес" (байдуже, у якому розумінні) або ж холодно відкидати віру такого ґатунку, він може претендувати на служіння "ідеї" або ж, принципово відкидаючи згадані претензії, служити зовнішнім цілям повсякденного життя, — одначе якась віра мусить мати місце завжди. У противному разі — і це абсолютно вірно — прокляття нікчемності створіння тяжіє і над зовні могутніми політичними успіхами.

Із сказаного вище випливає, що ми вже перейшли до обговорення останньої з порушених тут проблем: проблеми етосу політики як "справи". Якому професійному покликанню може відповідати вона сама, зовсім незалежно від її цілей, у загальному контексті життєвої моральної економіки? Яким буде, так би мовити, етичне місце, звідки ведеться її родовід? Тут, звичайно, зіштовхуються найглибші світоглядні принципи, між якими треба, зрештою, вибирати. Отож візьмімося рішуче за проблему, яку щойно знову поставили, на мій погляд, цілком неправильно.

Але насамперед звільнімося від однієї абсолютно тривіальної фальсифікації. Йдеться про те, що етика спочатку відігравала щодо моральності вищою мірою фатальну роль. Наведемо приклади. Рідко буває, щоб чоловік, відвертаючи своє кохання від однієї жінки і спрямовуючи його до іншої, не відчував потреби виправдатись перед самим собою, кажучи: "Вона була не варта мого кохання"; або: "Вона мене розчарувала", — або ж вишукуючи якісь інші "підстави". Для простої ситуації: "він більше її не кохає, і жінка мусить це витримати" — нешляхетність вишукує "законне виправдання" у ще більшій нешляхетності: чоловік, претендуючи на якісь права, прагне звалити на жінку не лише нещастя, а й неправоту. Точнісінько таким чином діє і вдалий еротичний конкурент: противник мусить бути нікчемою, інакше він не був би переможений. Але очевидно, що й після будь-якої переможної для когось війни маємо ту саму ситуацію, коли переможець із дурною впертістю висловлює претензію: я переміг, бо я правий. Або якщо хто-небудь, зазнавши серед страхіть війни душевного надлому, замість того щоб просто сказати: "Це вже було занадто!" — відчуває потребу виправдатись перед собою за свою втому від війни і робить підміну: "Я тому не міг цього стерпіти, що змушений був воювати за аморальну справу". Така ж ситуація і з переможеним у війні. Замість того щоб, наче старі баби, шукати після війни "винних", слід було б — там, де сама структура суспільства спричинила війну,— із суворою мужністю сказати противникові: "Ми програли війну — ви її виграли. З цим тепер усе вирішено. Давайте ж вести мову про те, які з цього слід зробити висновки відповідно до тих ділових інтересів, які були задіяні, і — що найголовніше — з погляду тієї відповідальності перед майбутнім, яка лежить передусім на переможцеві". Все інше є недостойним і мститиме за себе. Нація стерпить ущемлення її інтересів, але не стерпить образи її гідності, особливо коли це роблять із попівською впертістю. Кожен новий документ, що з'являється на світ десятиріччями пізніше, призводить до того, що з новою силою здіймається недостойний галас, розпалюються ненависть і гнів, — замість того щоб із завершенням війни поховати її хоча б у моральному розумінні. Це можливо лише завдяки орієнтації на справу і шляхетності, та насамперед завдяки гідності. Але не завдяки "етиці", яка на ділі означає відсутність гідності з обох боків. Замість турбуватися про те, що стосується політики (про майбутнє і відповідальність перед ним), етика має справу з політично безплідними — з огляду на неможливість їх розв'язання — питаннями про вину в минулому. Займатися цим це і є політична вина, якщо вона взагалі має місце. Окрім того, тут залишається поза увагою неминуча фальсифікація всієї проблеми завдяки впливу цілком матеріальних інтересів: зацікавленістю переможця у найбільшому виграші (моральному та матеріальному) і надіями переможеного виторгувати собі певні переваги визнанням своєї вини, — якщо тут і є щось "підле", то саме це, а випливає воно з даного способу використання "етики" як засобу "вперто стояти на своєму.

Loading...

 
 

Цікаве