WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Ця тотальна етатизація (одержавлення) громадянського суспільства у "соціалістичній" державі була передбачена ще в 1903 p. Іваном Франком (стаття "Що таке поступ?") на підставі проникливого аналізу марксівської концепції всевідаючої і всереґулюючої держави. Формально відштовхуючись від Геґеля, який усіляко абсолютизував Державу (як певну ідеальну концепцію, втілення Світового Духа), марксисти доповнили його етатистські погляди ідеєю "класової боротьби". Позбавлена своєї діалектичної альтернативи (класової співпраці й порозуміння), ця ідея на практиці фатально порушила хитку гегелівську рівновагу між особистим, суспільним і державним. Навіть сам гегелівський термін die burgerliche Gessellschaft (котрий, за Франком, можна відтворити як "горожанське", коли вже не "громадянське" суспільство) виявився перекладеним як "буржуазне суспільство", набувши відтак у контексті марксистської класової непримиренності виразно негативного забарвлення.

Реабілітація терміна "громадянське суспільство" в СССР, а відтак і в підсовєтській Україні, розпочалася наприкінці 80-х років – спершу на рівні популярної публіцистики, згодом – на рівні фахових аналітичних матеріалів. За останнє десятиліття в Україні опубліковано кілька десятків статей про громадянське суспільство, проте ґрунтовних монографій на цю тему – ні оригінальних, ні перекладних – поки що не з'явилося.

Дослідники відзначають, як правило, три головні перешкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства у сьогоднішній Україні. По-перше – це етатистська спадщина совєтських часів, звичка населення до державного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге – це мовно-культурна різнорідність населення, яка великою мірою розділяє інституції громадянського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними / загальногромадянськими. І, по-третє – це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої, розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина – як основи повноцінного громадянського суспільства – залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

Це не перешкоджає, однак, широкому входженню терміна "громадянське суспільство" у пропагандистський обіг – поряд з іншими політичними гаслами на кшталт "демократії", "ринку" та "інтеграції у Європу". З одного боку, це наражає термін на небезпеку профанації, з іншого – спонукає до його серйознішого теоретичного й практичного освоєння.

За всієї різноманітності (і непослідовності) висловлюваних сьогодні поглядів на громадянське суспільство, ніхто вже, здається, не заперечує, що його поява (чи відродження) в посткомуністичних країнах є вирішальним чинником здійснення послідовних і ефективних реформ у всіх галузях. Досить просто зіставити досвід посткомуністичного розвитку Словенії і, скажімо, Македонії, Угорщини і Румунії, Естонії і Росії, Литви й Білорусі, аби усвідомити, що історичні й, зокрема, громадянські традиції відіграють важливу, коли не вирішальну роль у сьогоднішньому становищі цих країн.

Україна на їхньому тлі виглядає вкрай двоїсто. З одного боку, справи тут не такі безнадійно кепські, як в Албанії чи Таджикистані, а з іншого – Україна безнадійно відстала за десять років від своїх найближчих, значно ефективніших і цілеспрямованіших сусідів, як Польща й Угорщина. Ця двоїстість України, як я намагаюся показати у своїх нарисах, великою мірою походить із подвійної історичної спадщини, отриманої, з одного боку, від "республіканської" Речі Посполитої та "ліберально"-конституційної Габсбурзької монархії, а з іншого – від "візантійсько-євразійської" Росії та тоталітарно-комуністичного СССР.

З одного боку, як уже зазначалося, західні українці, завдяки відносно сприятливим умовам для соціального й національного розвитку, спромоглися пройти в XIX столітті типовий для більшості бездержавних народів шлях націєтворення, описаний Мирославом Грохом (1985), і вийти з "доби націоналізму" (як означив XIX століття у своїй класичній книжці, 1962, Ганс Коен) цілком модерною європейською нацією – з чіткою національною самосвідомістю й повноцінним громадянським суспільством.

Натомість жителі Наддніпрянської України в умовах незрівнянно репресивнішої Російської імперії (котра взагалі не визнавала українців окремим народом) виявилися фатально затриманими чи навіть зупиненими в своєму національному й громадянському розвиткові – на рівні домодерного етносу з низьким рівнем національної самосвідомості й практично без жодних громадянських інституцій. Східні й західні українці ввійшли таким чином у XX століття як, по суті, дві різні нації, а точніше – як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і модерної, – репрезентуючи унікальний випадок синхронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч нібито й "возз'єднав" українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між "двома Українами" – східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як "своїх", тобто де-факто як "різновид" росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до "націоналістів", тобто потенційних "зрадників". Не зумівши ефективно асимілювати модерну українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імперське) підозріливо-упереджене ставлення до "західняків", а відтак і до всіх їхніх ініціатив – не лише "націоналістичних" (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

А все ж навіть незначного ослаблення тотального контролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозріливості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СССР. "Неформальні" громадські організації – як політичного, так і аполітичного характеру (від дисидентських груп до різноманітних "неформальних" об'єднань – рокерів, хіпі, футбольних фанатів, шанувальників інтелектуальних фільмів та езотеричної філософії, клубів туристів тощо) – пережили брежнєвські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської перестройки. Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому "націонал-демократичному" русі, що виник у багатьох совєтських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СССР, з'ясувалося, однак, що ні українські "націоналісти", ні "демократи" не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру. Незалежна Україна постала, таким чином, як наслідок тактичного компромісу між "націонал-демократами" й прагматичною частиною номенклатури (названої згодом, не без певного перебільшення, "націонал-комуністами"). Обидва партнери потребували одне одного, щоб визволити Україну з-під контролю Москви й нейтралізувати протидію консервативнішої, проімперської частини номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився, однак, у руках "націонал-комуністів", котрі зреклися марксизму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну політику, номенклатурні зв'язки, позиції, інституції, навики мислення й поведінки.

Дилеми українського Фауста

В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації, десовєтизації й деколонізації, а отже, й жодних по-справжньому ефективних і послідовних реформ не було здійснено – ні в економіці, ні, зрештою, в інших сферах. Водночас посткомуністична номенклатура ("внутрішня партія", в термінах Дж.Орвела, вона ж – "партія влади" за Кравчука й "олігархія" за Кучми) напрочуд успішно маргіналізувала націонал-демократичну опозицію, кооптувавши й скомпрометувавши її лідерів і зруйнувавши її організаційно. А головне – вона досягла неабияких успіхів у "прихватизації" державної власності, перекачуванні грошей за кордон й утриманні влади найрізноманітнішими засобами.

"Фаустівська дилема" українських націонал-демократів, спокушених амбітним проектом "розбудови держави" (після численних історичних невдач) під "мефістофелівським" проводом посткомуністичної номенклатури, є тим часом центральною темою. Ідеться тут передусім про парадоксальні наслідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного боку, як "демократи" вони зобов'язані начебто захищати громадянське суспільство й демократичні цінності від авторитарної держави. З іншого боку, як "націоналісти" вони відчувають потребу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу. Поки всі загрози і для демократії, і для нації походили ззовні, від московського "Центру", в їхній позиції не відчувалося двоїстості. Але як тільки тоталітарна імперія розвалилася й обидва завдання – громадянського й національного визволення – виявилися начебто виконаними, двоїстість їхньої позиції відразу обернулася двозначністю. У формально незалежній українській державі їм довелося робити нелегкий вибір між двома несумісними пріоритетами: захищати і далі демократію та громадянське суспільство від усе ще совєтської й великою мірою антидемократичної держави, а чи навпаки – заради захисту незміцнілої ще української держави заплющувати очі на її криптосовєтський, олігархічно-мафійний характер і фліртувати з некомпетентною, скорумпованою номенклатурою задля потреб вельми сумнівної "національної єдності".

Loading...

 
 

Цікаве