WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Імперії в минулому рідко коли досягали успіху у створенні цього підтексту, хоча деякі із них, аби зміцнити основу своєї цілости, прагнули знищити культурну різноманітність (мається на увазі передусім існування відмінних етнокультурних спільнот). Нації – і до того ж не лише етнічні, а й політичні – у сучасному світі є, як правило, спільнотами. Навіть американське політичне суспільство, з його етнокультурною різноманітністю, є політичною спільнотою, або, інакше, політичною нацією – різного роду символи, ритуали, почуття патріотизму тощо відіграють велику роль в об'єднанні громадян. Зрозуміло, що вага історико-культурного підтексту у різних сучасних державах неоднакова. Іноді може бути проблематичним, чи дана держава спирається на існування політичної спільноти, тобто, політичної нації. Особливо, це стосується тих багатонаціональних держав, у межах яких існують окремі етнічні нації ("корінні народи"). Як свідчить історія нового і новітнього часу, такі політичні утворення є найменш стійкими внаслідок слабкости того історико-культурного підтексту, який об'єднує окремі етнічні нації в одну політичну націю. Навіть у випадку, коли політичне суспільство включає частини, етнічних націй (тих, що десь-інде є серцевиною політичних націй), ці частини – особливо, якщо громадяни відповідного етнічного походження проживають не розсіяно, а компактно – можуть робити спроби вийти з політичного суспільства. Свіжим прикладом цього є Квебек.

3. Політичний діалог у громадянському суспільстві

Отже, коли говорять не про громади або суспільства типу політичних партій, а про ту велику громаду, яка використовує державу як засіб самоврядування, то таку громаду якраз і позначають висловом "громадянське суспільство". Найглибшою основою цілості цього громадянського суспільства є існування політичної нації. Але вислів "громадянське суспільство" переміщує наголос з нації як спільноти (з її історико-культурними підтекстами) на спілкування, в якому провідну роль відіграє цілераціональна діяльність. Мається на увазі досягнення згоди громадян шляхом раціонального політичного діалогу щодо тих підстав, які забезпечують поєднання інтересів окремих громадян і суспільних верств з забезпеченням спільних інтересів. Збереження цілого – тобто, самого громадянського суспільства, а, отже, держави, як засобу самоврядування – тут розглядають передусім з погляду забезпечення "спільного добра". Наприклад, збереження цілого означає забезпечення політичної стабільности, у чому мають бути зацікавлені всі громадяни. Побудова державних і правових інституцій передбачає наявність спільної політичної волі, без якої не можна розв'язувати питання, що стосуються всіх. Ця спільна воля твориться у громадянському суспільстві шляхом розумового зважування, шляхом політичного діалогу, або інакше політичного дискурсу. Саме на рівні громадянського суспільства розгортається спектр різноманітних позицій (які відповідно аргументують) щодо того, яким має бути державно-правовий порядок. Без прийняття деяких передумов або етики спілкування (як це називає Габермас) політичний діалог стає утрудненим або й приреченим на неуспіх. Тоді політика як явище культури (що з'являється тільки з появою давньогрецьких полісів і обговорення спільних справ на агорі) зникає: замість політичних способів розв'язання проблем окремі суспільні верстви вдаються до неполітичних способів (до насильства). Передусім деяких хоча б елементарних вимог етики політичного дискурсу мають дотримуватись провідні політики – члени парламенту, урядовці. Адже громадяни (за загальним припущенням) обирають з-поміж себе розумніших і культурніших з надією, що вони здатні займатись політикою. Коли парламентарі перекладають розв'язання справ, які вимагають професійних знань і високої політичної культури, на громадян (у вигляді, наприклад, референдуму), то це означає невиправдання тих очікувань, які пов'язали громадяни зі своїми кандидатами (проголосувавши за них на виборах). ...

М.Рябчук

Гримаси етатизму, або чому в нас нічого не виходить?

Усупереч сподіванням, крах комунізму у Східній Європі та СССР у 1989-1991 роках не призвів поки що до утвердження повнокровних ринкових економік і плюралістичних демократій у більшості посткомуністичних країн регіону. Виявляється, що для цього не досить проголосити свободу слова, дозволити приватну власність і провести багатопартійні вибори. Демократія, проголошена в посткомуністичних та, особливо, постсовєтських країнах "згори", так і залишилася здебільшого суто формальним, декларативним явищем, не підпертим демократизацією "знизу" – кардинальною зміною підставових форм політичного життя і суспільної поведінки. Свобода виявилась необхідною, проте не достатньою умовою всебічної демократизації, підтвердивши спостереження західних аналітиків про те, що "свобода – це не лише відсутність урядового свавілля, а й здатність громадян до самоврядування, – лише вона уможливлює практичне здійснення всіх свобод".

Відтак скептики небезпідставно ставлять під сумнів більшість прикладів так званого "успішного переходу до демократії": "Після холодної війни на світі з'явилося майже так само багато демократичних фасадів, як національних – після деколонізації тридцятьма роками раніше". Оптимісти теж висловлюються вкрай обережно: "Поступ у Східній Європі ще далеко не такий певний, аби цілком ним не перейматися, вважаючи, що все там зміниться на краще само собою".

Щоб зрозуміти, чому демократія "згори" (як і вільний ринок та інші західні винаходи) не спрацьовує належним чином у посткомуністичних країнах і чому демократія "знизу" утверджується з такими труднощами, певні загальні передумови виникнення й функціонування демократії у порівняльному загальносвітовому контексті слід розглянути бодай побіжно. Розроблене західними соціологами поняття "громадянського суспільства" видається мені чудовим ключем до східноєвропейської проблематики; воно, як стверджує Рісто Алапуро, "набагато ефективніше від поняття "демократії", оскільки стосується соціальних умов, необхідних для здійснення демократії; по суті, воно описує здатність громадян діяти незалежно від державної влади і, навіть, усупереч їй злагодженим і цілеспрямованим чином у рамках закону".

До історії поняття

Сучасна наука визначає громадянське суспільство як "сферу суспільного життя, у якій люди як приватні громадяни взаємодіють між собою, витворюючи власні організації, непідпорядковані державі". Інакше кажучи, це суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об'єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів. З-поміж різних, безумовно важливих, аспектів громадянського суспільства найсуттєвішим для утвердження демократії є "здатність людей узгодженими й осмисленими діями впливати на уряд". Поступова інституціалізація цього суспільного виклику (спершу – ліберально-буржуазна, згодом – соціал-демократична) всевладній державі власне й отримала на Заході назву "громадянського суспільства".

У повсякденному вжитку цей термін дещо спрощено розуміють (а) як згадану мережу недержавних організацій і (б) як рівень громадянської свідомості даного суспільства, активність громадян у створенні та діяльності громадських організацій. Іноді, на рівні політичного гасла, громадянське суспільство вживається як синонім ліберальної демократії. Окремі дослідники (як, наприклад, BJ.Heinzen) ототожнюють громадянське суспільство із відкритим суспільством, вважаючи, що ці терміни описують відповідно політико-соціологічний та політико-філософський аспекти того самого явища.

Сучасна ідея громадянського суспільства суттєво відрізняється від класичної, сформульованої Геґелем та започаткованої, як вважається, Арістотелем у його концепції полісу. Суть класичної моделі полягає у нерозрізненні громадянського суспільства (котре трактується передусім як суспільство політичне) та держави. Для Арістотеля політичне суспільство є вершиною морального розвитку людства від природного ("варварського", "нецивілізованого") стану до родинного гнізда (oikia), сільської громади (koine) і, врешті, держави. Саме в державі повною мірою реалізується суспільна сутність людини як істоти політичної, громадської (zoon politicon).

Арістотелеві ідеї на різні лади розвивали Ціцерон (civitas та res publica), Кант (burgerliche Gesellschaft), Pycco (суверенітет народу і суспільна воля) і навіть Ганна Арендт (візія полісу як ідеальної суспільної організації, позбавленої насильства й примусу). Цілком іншу – радше "економічну", ніж "політичну" – концепцію громадянського суспільства розробили в XVII-XVIII ст. ідеологи новоєвропейського лібералізму Адам Сміт, Адам Ферґюсон та Джон Локк. Появу громадянського суспільства вони небезпідставно пов'язали з поділом праці та поступовою емансипацією господарчої діяльності від сфери політики, її усамостійненням і, врешті, утвердженням як діяльності пріоритетної. Індустріальна революція зробила господарчу діяльність (а не, як раніше, владу та близькість до неї) головним джерелом добробуту і, відтак, підставою незалежного соціального становища індивіда. Економіка, таким чином, є пріоритетною щодо громадянського суспільства, а воно, своєю чергою, є пріоритетним щодо держави. Держава не може ефективно керувати економікою й регулювати всі господарчі та майнові взаємини між громадянами. В цьому сенсі громадянське суспільство є нічим іншим, як формою "ринкової спільноти" індивідуальних власників, чиї приватні, егоїстичні інтереси перетинаються і, взаємодіючи, надають "стихійного ладу" всьому суспільно-економічному устроєві. На відміну від Арістотеля та його послідовників, котрі політичну (громадську) сферу вважали вищою від приватної, оскільки саме там індивід має ширші можливості для самореалізації, новоєвропейські ліберали утвердили верховенство приватних інтересів, щодо яких політика має лише підрядний характер.

Loading...

 
 

Цікаве