WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

2. Громадянське суспільство і нація

З урахуванням вищесказаного варто перенести нашу увагу на взаємини громадян у громадянському суспільстві та взаємини громадян з установами – передусім державою. Бо ж будь-які наші зусилля, спрямовані на захист свободи особи ("свободи від") не звільняють від завдання розв'язувати спільні питання, що стосуються всіх громадян. Переважно приймають таке міркування: громадяни об'єднуються у так зване "громадянське суспільство", яке і має бути основою держави. Ця основа не тотожня державі, а знаходиться з нею у складних діалектичних взаєминах (що включає як суперечність, так і зняття цієї суперечности). І все ж у багатьох обговореннях вислову "громадянське суспільство" бракує хоча б такої міри визначености, аби воно взагалі щось прояснювало, а не затуманювало. Деякі політики та "політологи" цей вислів використовують, аби пристосовувати його для захисту егоїстичних особистих та корпоративних інтересів (і, отже, на шкоду спільному добру). Фактично вони і не прагнуть до того, аби українська держава стала успішним засобом побудови розумного суспільного порядку, засобом здійснення "спільного добра" своїх громадян: аби "ловити рибку" — корисно підтримувати якомога вищий рівень нерозумности та хаосу. Але з цією групою "громадян України" на цій основі знаходять спільну мову також ті, хто і не збирається єднатися у громаду, яка б думала про своє "спільне добро" (бо воліли б об'єднатися у більшу, "велику сім'ю народів"). А оскільки з поняттям "громадянського суспільства" традиційно поєднані наголоси на плюралізмі (на диференціації розумінь, цінностей, інтересів і т.д.), то це поняття замість того, щоб бути засобом досягнення згоди, стає засобом розщеплення спільної волі, засобом, зрештою, політичної дестабілізації. Скажімо, цілком правильне твердження, що багато проблем можуть краще розв'язуватись на регіональному рівні, переміщується у площину таких вимог і стратегій, які б забезпечили в наступному, якщо не включення всіх громадян України у "велику сім'ю", то хоча б частини цих громадян. Але навіть добросовісні політики та політологи, які не знаходяться в полоні "хибної свідомости" (тобто, не мають на меті забезпечувати комусь умови для "ловлення рибки" чи протидіяти становленню українського громадянського суспільства як основи української незалежної держави) часто при обговоренні поняття громадянського суспільства роблять наголоси, здатні сприяти роботі вищеназваних руйнівників. Основною вадою цих обговорень і цих наголосів є зосередження уваги на різноманітності та диференціаціях у межах громадянського суспільства – при нехтуванні розгляду того, що є основою існування громадянського суспільства як чогось окремішного і більш-менш цілісного. Ці наголоси мають два взаємопов'язаних між собою ідейні джерела: одне з них пов'язане з просвітницьким класичним лібералізмом, друге – з гегелівсько-марксистським перетлумаченням цього лібералізму. Просвітництво з перебільшеним оптимізмом оцінювало здатність громадян керуватися у своїй поведінці розумом, а тому наголошувало, що основою утворення будь-яких громад і, зокрема, тієї громади, що має бути основою держави, має бути розумне рішення, розумна воля.

Ця думка у своїх крайніх, анархістських варіантах, веде до утопії вільно утворюваних громад та їх об'єднань, здатних на самоврядування. Хоча цей анархістський напрямок мислення містить відомий позитивний момент, спрямований проти всесилля централізованого бюрократичного апарату, але його утопічність очевидна.

Звісно, що ліберали мусили якось відповісти на питання, яким чином мають утворюватися ті громади, які використовують державу як засіб самоврядування. Тобто, йдеться про творення так званих політичних спільнот. Як з'являється і як може з'являтись така політична спільнота? Антична політична думка це питання не ставила, бо виходила з факту існування міста-держави (полісу). Просвітницька ж настанова шукати розумних обгрунтувань мусила знайти розумово обґрунтовану відповідь і на це питання. Найперша відповідь, яку ми знаходимо, скажімо, у Ж.-Ж.Руссо, така: сувереном влади має бути "народ". У Декларації прав людини і громадянина маємо те саме. Але щоб дати таку відповідь, народ повинен уже існувати. Якщо послідовно триматися постулатів класичного лібералізму, то цей "народ" мав би бути "громадянським суспільством", яке утворилося шляхом добровільного об'єднання громадян для успішного розв'язання "спільних справ". Але такий підхід містить віру у те, що розум повинен бути єдиним судом у цій справі супроти людських упереджень, почуттів, етнокультурних та релігійних успадкувань, економічних інтересів, політичних впливів тощо. Якщо урахувати великий спектр всіх цих чинників, які здійснюють-великий і переважно вирішальний вплив на рішення людей щодо того, з ким і як люди мають об'єднуватись у громадянське суспільство, то утопічність покладання на "розумну волю" стає очевидною. Тут оживає застереження Арістотеля щодо пластичности людини – пластичности, яка поза її оформленням ставить людину у ситуацію вагань та невизначености (і перетворює завдання утворення політичної спільноти у нерозв'язне). Макіавелі, що симпатизував республіканським ідеям, мусив зайнятися проблемами політичної технології, аби якось розв'язати проблему об'єднання Італії – технології, в якій звернення до моралі та розуму є тільки одним і далеко не завше успішним засобом політичної дії. Цей скептицизм Макіавелі грунтувався на урахуванні людської "природи"; він постійно проходить крізь всю новочасну політичну думку – як застереження проти надмірного покладання на "розумну природу людини".

Фактично політичні спільноти у Європі у час поширення ідей лібералізму і неможливо розглядати як наслідок добровільного об'єднання на основі розумово обґрунтованого рішення. У появі цих спільнот провідну роль відіграли колишні феодальні адміністрації, етнокультурні успадкування і, нарешті, ідеологія націоналізму. Остання у своєму ліберальному варіанті (так званий рісорджіменто-націоналізм) відіграв провідну роль у появі тих нових політичних спільнот, що стали основою появи та існування національних держав. Ці процеси сьогодні достатньо добре досліджені у західній політичній науці та політичній філософії: посилання на джерела тут перетворилося б у довгий список. Але у сучасній українській політології урахування цих досліджень є дуже мінімальним. Звичайно, як додатковий чинник ідея добровільної згоди на входження у політичну спільноту після поширення ліберальних ідей завжди відігравав та відіграє свою роль: наприклад, референдум щодо незалежності України. Отже, щодо утворення політичних спільнот – навіть не традиційних, а нових спільнот, чинні аргументи, спрямовані проти деяких ліберальних ілюзій, висунуті з боку політичних концепцій консерватизму та націоналізму. Попри відоме висловлювання, що "нація– це безперервний плебісцит", аби відбувався такий плебісцит, уже повинна існувати нація. Інакше кажучи, коли йдеться, зокрема, про появу "громадянського суспільства" в Україні, то це рівнозначне появі так званої "політичної нації" – тієї політичної спільноти або громади, належність до якої усвідомлює громадянин.

Гегелівське розуміння громадянського суспільства поєднане з його діалектикою появи суперечностей та зняття цих суперечностей. Громадянське суспільство є сферою, де існують різноманітність поглядів, інтересів і т.д. У статті про Гегеля, вміщеній в "Історії політичної думки" під редакцією Лео Строса і Джозефа Кропсі, так сказано про розуміння Гегелем громадянського суспільства: "Громадянське суспільство, з іншого боку, є об'єднанням незалежних членів, в якому приватна особа з її інтересами є найпершим принципом. Таким чином, громадянське суспільство втілює у собі момент роз'єднання і диференціації, в якій конкретна моральність (Sittlichkeit) здається розірваною заради часткових домагань та егоїзму". Гегель, одначе, мислить, що вже на рівні громадянського суспільства більш чи менш усвідомлено містяться також передумови для зняття цих часткових домагань у загальній волі. Більше того, він добре усвідомлює, що без культурних, релігійних і моральних передумов (без Sittlichkeit) проблематично було б досягти цієї згоди. Тим часом у марксистському перетлумаченні Геґеля громадянське або "буржуазне суспільство" (у нім. мові слово "Burger" значить і "громадянин" і "буржуа") радикально протиставляється державі. Суперечності у громадянському суспільстві (основою яких є існування класів і класового гноблення) держава здатна примирити тільки з допомогою сили. Ці суперечності розщеплюють дію всіх інших об'єднувальних сил – вони розщеплюють мораль, релігію, націю. Маркс твердив, що сама нація є породженням капіталізму: це твердження, у його загальному формулюванні є хибним – капіталізм мав би швидше змести всі національні межі і відмінності, якби він не діяв вже у межах деяких кордонів.

Loading...

 
 

Цікаве