WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

У чому полягає це вагоміше значення слова громадянин? Громадянин у повному значенні цього слова з'явився вперше у давньогрецьких містах-полісах. Частина жителів у розвинутих давньогрецьких містах-державах мали статус громадян (до громадян не належали раби та жінки). Найважливішою перевагою громадян було їхнє право брати участь в обговоренні так званих "спільних справ" – тобто, обговорювати та вирішувати питання, які стосувалися всіх жителів поліса. Сфера громадських або публічних справ була відділена від приватної сфери. До спільних справ не належали питання, які стосувалися того, як громадянин розпоряджається своєю приватною власністю, як він ставиться до своїх рабів, як він поводиться у своїй сім'ї і т.п. Сучасний німецький філософ Юрген Габермас у цінному дослідженні того, як відбувалось становлення ідеї публічности або суспільности пише: "У розвинутому грецькому місті-державі сама сфера полісу, яка є спільною для вільних громадян (koine) суворо відокремлюється від приватної сфери (oikos), яка знаходиться у віданні кожної окремої людини (idia). Суспільне життя (bios politicos) розігрується на ринковій площі, агорі, але вона не обмежена локально: суспільність конституюється в обговоренні, бесіді (lexis), яка приймає як дорадчу форму, так і форму суду, а також форму спільної дії (praxis) ...". Вільний громадянин діяв у двох відмежованих сферах – приватній і публічній. Якщо він замикався тільки у приватній сфері, яка позначалась грецьким словом idia або діяв при розв'язанні спільних справ так, як він діяв у приватній сфері, то поведінка такої людини ("ідіота") вважалась нерозумною. Нерозумність такої поведінки очевидна, адже у дискусіях на агорі розв'язувались питання, які стосувалися найважливіших передумов життя всього полісу. Це розмежування на приватну і спільну (громадську, публічну) сферу поставило три основні проблеми: (а) хто має право на участь в спільних справах; (б) які справи мають бути віднесені до приватних, а які до громадських; (в) чим повинен керуватись громадянин у розв'язанні спільних справ. Останнє питання є питанням про природу громадянської або, інакше, політичної дії (питанням про підстави політичної дії).

Заслугою давньогрецької філософії є те, що вона у мисленні Сократа, Платона та Арістотеля чітко сформулювала, що метою і, отже, підставою політичної дії повинно бути досягнення спільного добра або, інакше, справедливости. Відтоді ідея спільного добра або справедливости і питання про те, як забезпечити це спільне добро і в чому полягає справедливість стало найважливішим питанням політичної філософії аж до сучасности. У давньогрецькій політичній думці було чітко усвідомлено, що спільне добро має обов'язково включати забезпечення політичної стабільности. Грецьке мислення виходило з передумови, що існує космічний лад (логос) і що передусім розум здатний осягати ідею цього ладу. Тому відвернути хаос можна, якщо у своїх діях керуватись розумом (на противагу нерозумній, пристрасній частині людської душі). Це не означає, що грецька думка заперечувала будь-яку роль почуттів. Наприклад, любов до Батьківщини, патріотизм вважається неодмінною ознакою громадянина – це поцінування патріотизму, як важливого складника громадянської свідомости, проходить крізь всю античну культуру.

Отже, громадянин, аби забезпечити спільне добро, повинен оберігати політичну стабільність та бути патріотом. Хоча патріотизм – це передусім почуття, але і розум легко вбачає залежність між патріотизмом та громадянським обов'язком: про спільне добро може дбати тільки людина, що прив'язана до даної громади (полісу). Але найскладнішим було питання про те, яким чином мають бути узгоджені розуміння, ілюзії, потреби і т.д. окремих людей та суспільних верств Із забезпеченням загальних передумов їх спільного життя (руйнування яких неминуче веде до страждань). Йшлося про знаходження принципів, на основі яких можна було б ідею спільного добра узгоджувати із тим, як розуміють добро або щастя окремі люди та суспільні верстви. Платон скептично ставився до уявлень людей про свої справжні інтереси і своє щастя: звичайні люди керуються швидше інстинктами, пристрастями, ілюзіями, а не розумним зважуванням того, у чому полягають їх справжні життєві інтереси та їх справжнє щастя. На цьому грунтується його ідея "філософа на троні": на чолі держави має стояти той, хто знає, як саме забезпечити справжні інтереси звичайних людей. Але ощасливлювати людей зверху, вирішувати за них, у чому полягає їх власне щастя, означає відкрити дорогу диктаторам, які від імені розуму будуть нав'язувати своє розуміння і свою волю всім іншим. Ось чому дослідники політичної думки (зокрема Карл Попер – див. його книгу "Відкрите суспільство та його вороги") вбачають у політичній філософії Платона одне із джерел тоталітарних ідеологій, зокрема комунізму.

Вершиною античної думки в осмисленні того, яким чином має розв'язуватись названа проблема, стала філософія Арістотеля. Арістотель відкинув платонівську ідею філософа на троні. Кожна річ має мету в самій собі (telos), вона прагне зберегти себе, зреалізувати свою потенцію, аби відповідати своєму призначенню або цілі. Людина також прагне до самозбереження (до "щастя") і самореалізація людини є важливим і природним чинником, який не повинен ігноруватися у політиці. Разом з тим будь-яке суспільство як деяка цілісність також прагне до самозбереження. Мистецтво політики полягає у тому, щоб часткові цілі окремих людей і суспільних верств примирювати таким чином, аби це не підважувало збереженню цілого. Політична цілісність не може бути збереженою простим ігноруванням часткових цілей. Разом з тим Арістотель зберігає і значну долю платонівського скептицизму у ставленні до тих часткових домагань, інтересів та ілюзій, які політик повинен узгоджувати та примирювати. Людина, з погляду Арістотеля, є істотою пластичною або інакше політичною. Цим вона відрізняється від будь-якої іншої речі: ось чому просте урахування незмінної людської природи з метою збереження суспільної цілісности і стабільности неможливе. Люди схильні висувати будь-які домагання та бути дуже впертими у досягненні навіть таких цілей, які в принципі не можна узгодити. Ураховуючи цю пластичність людини, Арістотель звертає увагу на роль установ. Йдеться, сучасною мовою, про роль культурних, правових та державних установ у формуванні людей, здатних без взаємного насильства розв'язувати свої суперечки (знаходити "формули примирення"). Звідси наголос на вихованні у політичній філософії Арістотеля. Для Арістотеля, як і для Платона, критерієм політичної дії залишається спільне добро або справедливість. Але Арістотель не вважає, що розуміння справедливости має розглядатися у відриві від часткових домагань: його філософія виявила напругу між розумом (і культурою), з одного боку, та частковими домаганнями, з іншого. Жоден із двох боків цієї взаємодії не можна абсолютизувати. Цю позицію можна позначити як поміркований консерватизм.

Арістотель, отже, додав важливу ознаку до образу громадянина. Громадянин, аби бути здатним дбати про спільне добро, повинен піклуватися про свою власну політичну культуру та політичну культуру того суспільства, в якому він живе. Бо без цього часткові домагання можуть звести нанівець будь-які зусилля окремих політиків узгодити та примирити їх. Ця ідея Арістотеля знаходить своє продовження у римській політичній та правовій філософії. Римський громадянин – civis – це не тільки підданий римської імперії (не іноземець і не житель римських колоній), який має обов'язки і права (служба в армії, участь у народних зібраннях тощо). Він має поводиться зважено, розумно, йому властива лояльність до держави, законослухняність, а в ставленні до своїх громадян толерантність (civilitas). Він розуміє значення загального правового порядку і розуміє межу права: не заборонене законом дозволене. Він є патріотом своєї держави. Наголос на правовому порядку як основи стабільности та на терпимости у ставленні до співгромадян знайшло свій наслідок у сучасному застосуванні слова "цивілізація", коли цим словом позначаються деякі універсальні технічні, етичні, політичні та правові стандарти (які є основою для розв'язання великого кола окремих питань).

Наголос на політичній стабільності як важливій цінності громадянської свідомости маємо також у політичній філософії видатного римського політичного мисленика Ціцерона. Ціцерон розуміє труднощі, на які наражається думка при пошуках тих принципів, які б стали основою політичної стабільности. Все ж, твердження про неможливість знайти такі принципи, само здатне впливати на свідомість людей, підштовхуючи суспільство до хаосу: "Спільне добро є справою народу. Але народ не є набором людей, зібраних разом у будь-який спосіб, а є спілкою багатьох людей, об'єднаних згодою завдяки повазі до справедливости і участю у творенні спільного добра".

Loading...

 
 

Цікаве