WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Міру відчуженості й атомізованості українського суспільства переконливо показав Євген Головаха у низці соціологічних досліджень, започаткованих у 1992-1994 роках і підтверджених згодом багатьма іншими опитуваннями. З'ясувалося, зокрема, що лише 22,2% опитаних підтримують політичних прихильників "капіталістичного" шляху розвитку, і ще менше (лише 12,7%) підтримують прихильників "соціалізму". Натомість 20,1% опитаних заявили, що не підтримують ні тих, ні тих, а ще 23,8% заявили, що, навпаки, готові підтримати і одних, і других, аби лиш вони не билися. (Решта опитаних не змогла або не схотіла відповідати).

Фактично у цих результатах відбито панічну боязнь "конфлікту", яка не лише ефективно запобігає можливим спробам насильницького розв'язання суспільних проблем, а й протидіє будь-яким іншим, хоч би й цілком ненасильницьким спробам подолати суспільну кризу. Посткомуністична номенклатура успішно підтримує у суспільній свідомості суто совєтське розуміння конфлікту як непримиренного, антагоністичного протистояння ("хто не з нами, той проти нас", "якщо ворог не здається, його знищують") – замість утвердження цілком іншого, суто західного розуміння конфлікту як природного способу існування соціуму, де постійний конфлікт інтересів є рушійною силою поступу, спонукою до компромісів і де найгостріші суперечності розв'язуються за допомогою розвинених демократичних інституцій і процедур. Численні криваві конфлікти в посткомуністичному світі суттєво підживлюють традиційну "конфліктофобію" в українському суспільстві, даючи непоганий пропагандистський матеріал правлячій посткомуністичній олігархії і забезпечуючи їй відносно безтурботне політичне існування. Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, ця еліта пропонує себе суспільству на роль "найменшого зла" – роль такого собі гаранта "поганого миру", що, як відомо, завжди кращий від "доброї війни". Перспективи "доброго миру" при цьому навіть не обговорюються – мовби такої можливості взагалі не існує.

Зрозуміло, що така еліта зацікавлена не в подоланні, а навпаки, у поглибленні суспільної амбівалентності, атомізованості й розгубленості, цілком слушно вбачаючи в такому неструктурованому, недорозвиненому характері громадянського суспільства головне джерело й запоруку свого політичного домінування. Як наслідок, Україна не має жодної послідовної, цілеспрямованої політики – ні в економіці, ні в культурі, ні в державному будівництві, ні в правових реформах, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює посткомуністична еліта, – це стратегія самозбереження і з дня на день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки – програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками – на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу.

Україна, схоже, потрапила в зачароване коло: повнокровне громадянське суспільство й модерна нація не можуть тут сформуватися без усунення від влади посткомуністичної олігархії; а усунути цю олігархію від влади практично неможливо без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвиненої національної самосвідомості. І все ж, як я вважаю, це порочне коло може і мусить бути поступово розірване. Десятки дрібних, часами невидимих чи непомітних змін у суспільстві – в освіті, культурі, засобах масової інформації, громадських організаціях, у загальній системі цінностей і характері поведінки – дають певні підстави для поміркованого оптимізму.

Під багатьма оглядами українське суспільство справді нагадує країну "третього світу". Чи, радше, середньовічну Європу, де передусім політичне домінування, а не економічна діяльність, було головним джерелом добробуту. В Україні, як і в інших республіках колишнього СССР, економічна система базувалась і досі базується на патерналістсько-клієнталістських взаєминах феодального, по суті, типу. Ці взаємини передбачають високу, майже цілковиту залежність "клієнта" (власника квазі-"приватизованого" підприємства) від ласки урядового "патрона", котрий кидає улюбленцям (небезкорисливо, звісно) різноманітні подачки – дешеві кредити, імпортно-експортні квоти, ліцензії, податкові пільги тощо. Саме від цього, себто від становища "при дворі" (чи, в постсовєтських термінах, від наявності "кінців"), а не від ефективності господарчої, зокрема виробничої діяльності, залежить добробут постсовєтського "підприємця", а подеколи й особиста свобода і навіть життя.

По суті, йдеться про збереження в Україні "вертикальних" суспільних взаємин совєтського, чи, краще сказати, візантійського типу. Поряд із ними, однак, унаслідок певної політичної й економічної лібералізації (котра, втім, не трансформувалася ще у справжню свободу), набувають поширення також взаємини "горизонтального" типу – між рівними й незалежними соціальними суб'єктами. Саме через мережу таких взаємин вони, власне, й набувають необхідного громадянського досвіду – у сфері політики, економіки, освіти, розваг тощо.

Так само не вписується Україна у парадигму "третього світу" й за характером урбанізації, рівнем індустріалізації, освіти, розвитком соціальної сфери, типом культури, не кажучи вже про суто географічну, а великою мірою й духовну (коли йдеться про інтелектуальну еліту) приналежність до Європи. Все це робить перспективи відродження громадянського суспільства в Україні загалом обнадійливими. Навіть мовно-культурна гетерогенність і недоформованість української нації, що робить суспільство доволі аморфним, підозріливим, консервативним і доволі піддатливим на всілякі маніпуляції з боку керівної номенклатури, має свою парадоксальну перевагу, бо ж практично унеможливлює політичну мобілізацію під гаслами войовничого етнічного націоналізму.

Нерозв'язне, здавалось би, протистояння "дезорганізованої опозиції й слабкої влади", за дотепним зауваженням Б.Дж.Гайнцена, може бути й корисним, оскільки "спонукає до толерантності й водночас унеможливлює будь-які насильницькі дії, котрі могли б унеможливити толерантність". Таким чином громадянське суспільство може постати в Україні в процесі вимушених переговорів і компромісів, як їхній закономірний наслідок. Для цього, звичайно, мають бути втілені відповідні стратегії ...

Література:

1. Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1994. – С.279-289.

2. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. – К.: МАУП, 2000. – С.188-191.

3. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник. – М.: Издательская корпорация "Логос", 2000. – С.45-68.

4. Гаджиев К.С. Политология: Учебник. – М.: Логос, 2001. – С.65-81.

5. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А.Василика. – М.: Юристъ, 1999. – С.140-162.

6. Рябчук М. Гримаси етатизму, Або чому в нас нічого не виходить? // Сучасність. – 2000. – № 12. – С.53-63.

7. Лісовий В.С. Культура – ідеологія – політика. – К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1997. – С.153-173.

8. Арато А. Концепция гражданского общества: восхождение, упадок и воссоздание // Политические исследования. – 1995. – №3.

9. Бурганов А.Х. Гражданское общество в России как сособственничество граждан // Социологические исследования. – 2000. – №12. – С.99-106.

10. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритости: Дослідження категорії громадянське суспільство / Пер. з нім. – Львів, Літопис, 2000. – 320 с.

11. Козловски П. Общество и государство: Неизбежный дуализм / Пер. с нем. – М.: Республика, 1998. – 368 с.

12. Кін Дж. Громадянське суспільство: Старі образи, нове бачення / Пер. з англ. – К.: К.І.С., 2000. – 192 с.

13. Рябчук М. Дилеми українського Фауста: Громадянське суспільство і "розбудова держави". – К.: Критика, 2000. – 272 с.

14. Фливберг Б. Хабермас и Фуко – теоретики гражданського общества // Социологические исследования. – 2000. – №12. – С.127-135.

15. Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Политические исследования. – 1992. – №4.

Loading...

 
 

Цікаве