WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Громадянське суспільство: політологічний аспект - Реферат

Ця "фаустівська дилема" вирішується націонал-демократами по-різному. Одні з них, розчаровані "не тією" Україною, що постала на уламках УССР, узагалі відійшли від політики; інші лишилися й далі вірними демократичним цінностям, перейшовши в непримиренну опозицію до нового режиму як не тільки антидемократичного, а й, по суті, антиукраїнського; проте більшість активно включилася в "розбудову держави", себто в більш або менш відверту і безумовну колаборацію з місцевою олігархією. Є чимало причин і виправдань для такого вибору, найстисліше, либонь, сформульованих провідним українським інтелектуалом, колишнім дисидентом і щирим лібералом Іваном Дзюбою, котрий ствердив, що порівнювати Україну в цьому відношенні з Польщею, Угорщиною чи Росією некоректно, бо в тих країнах, "хоч би як розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить".

Безумовно, українці мають достатньо підстав вважати незалежність своєї держави загроженою – з боку колишньої метрополії, котра протягом багатьох століть зводила нанівець усі їхні емансипаційні потуги і котра й нині доволі вороже ставиться до української незалежності як суто тимчасового й абсолютно ненормального явища. Але ще більшу загрозу для української незалежності становить внутрішня ситуація, зокрема вкрай низька ("домодерна") національна самосвідомість населення, котре складається з великої російської меншини (понад 20% громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблизно 30% населення). Ця остання група, суттєво відрізняючись за своїми цінностями й орієнтаціями і від власне росіян, і від україномовних українців, великою мірою зумовлює загальну амбівалентність українського населення й суттєво ускладнює процеси державонацієтворення та, як я намагаюся показати, розвиток громадянського суспільства.

З одного боку, зрусифіковані українці виявилися великою мірою прихильними до державної незалежності України, проголосувавши за неї на референдумі 1991 року майже так само одностайно, як і їхні україномовні співвітчизники. А проте, з другого боку, вони виявилися набагато менш прихильними до антикомуністичних, націонал-демократичних кандидатів у президенти, за яких треба було проголосувати того самого дня, 1 грудня. Для них вони виявились не так "демократами", як "націоналістами", отож абсолютна більшість голосів була віддана не за "рухівця" Чорновола і не за "уерпіста" Лук'яненка, а за представника старої комуністичної номенклатури Леоніда Кравчука. По суті, було підтримано не лише проголошення незалежної України, а й збереження України совєтської (політичну й економічну агонію якої ми, власне, й досі спостерігаємо). "Після московського путчу, – коментує усі ці події сучасна американська дослідниця, – політичні кордони було швидко змінено, але змінити культурні бар'єри виявилося не так легко. На відміну від масової підтримки політичної самостійності України, ставлення до культурних змін у новій державі виявилось набагато стриманішим ..." ("Культурні зміни", зрозуміло, означають тут не лише певну мовно-культурну політику нової держави, а й увесь триб життя).

Як наслідок, російськомовне населення України виявилося досить мало причетним до творення й функціонування структур громадянського суспільства – попри своє переважно міське, тобто значно сприятливіше для громадської діяльності місце перебування. Особливо це стосується політичних організацій: не маючи своїх яскравих лідерів, ані впливових об'єднань, ця частина населення, як правило, підтримує на виборах криптокомуністичну "партію влади" або ж на знак протесту голосує за відновлених "справжніх" комуністів, – оскільки ті й ті є "відомим злом", на відміну від невідомих (а тому "ще гірших") націонал-демократів.

У певному сенсі, націонал-демократи "втратили" цю частину населення, пішовши на фатальну колаборацію з посткомуністичною номенклатурою. Але ще більшою мірою цю частину населення "здобула" (чи, власне, втримала під своїм впливом) "партія влади", зумівши ототожнити у масовій свідомості поняття "демократії" з чимось суто "українським". а отже, "націоналістичним", "западенським", "бандерівським". Гіпертрофована боязнь конфліктів (котрі інакше не уявляються, як "криваві") робить цих людей надзвичайно сприйнятливими до різноманітних міфів, витворюваних і поширюваних "партією влади". Жупел "українського буржуазного націоналізму" робить їх більш прокомуністичними й проросійськими, ніж вони фактично є.

Таким чином громадянське суспільство в сьогоднішній Україні досить часто обмежується колом так званого "свідомого українства", тобто сферою значно вужчою, ніж "українство етнічне" чи навіть "україномовне". Натомість російськомовне населення, себто "громадянські українці", досить мало представлене у його структурах (за винятком Комуністичної партії, котра, однак, не є організацією ані українською, ані громадянською, а радше імперською і тоталітарною). Ядро несформованого громадянського суспільства практично збігається в Україні з ядром несформованої політичної нації. Нечіткі і непослідовні спроби українських націонал-демократів поширити сферу громадянського суспільства на національно індиферентну частину населення (переважно міських русофонів, але також і сільських українофонів) не увінчалися поки що успіхом з цього ряду причин.

Амбівалентна свідомість

Загальна недорозвиненість громадянського суспільства в Україні, як і вельми специфічний характер "державотворення" й так званих "економічних реформ", є безумовною "заслугою" правлячої посткомуністичної номенклатури. Корумпована й некомпетентна "партія влади" (звана тепер "олігархією") справді перейняла в 1991 році деякі гасла націонал-демократів, інкорпорувавши багатьох їхніх лідерів у свої лави, на престижні, проте маловпливові посади. Водночас вона вміло "приватизувала" державну власність, створила колосальні зовнішні і внутрішні борги, перевівши гроші на власні рахунки до закордонних банків, а головне – зберегла практично незмінною совєтську політичну систему з її "телефонним правом", беззаконням і вкрай неефективною економікою колгоспно-феодального типу, заснованою на державному патерналізмі, бюрократичному перерозподілі ресурсів, чиновницькому свавіллі в питаннях власності й інтерпретації законів, патогенній податковій системі тощо.

Керована не так "правильними поглядами", як "правильною інтуїцією" (Дж.Орвел), "партія влади" ось уже вісім років уміло пристосовує свої гасла й ідеологію до потреб моменту, маніпулюючи масами й експлуатуючи їхні найтемніші інстинкти й забобони. Ідеологічна еклектика, притаманна "партії влади", відбиває такий самий еклектичний, амбівалентний характер масової свідомості, а точніше – вона зумисне зорієнтована саме на таку свідомість, на її подальшу консервацію. Цілеспрямоване догоджання носіям такої свідомості й експлуатація їхньої загальної розгубленості й невизначеності дає неабияку, хоч і короткотермінову політичну вигоду. "Протеїчний", амбівалентний характер "партії влади" робить її у певному сенсі консолідуючою силою в суспільстві, гарантом стабільності, котра, однак, у ширшій часовій перспективі обертається загрозливою стагнацією. Об'єктивно така стратегія, спрямована на збереження супротивних, взаємовиключних цінностей (трохи "капіталізму", трохи "соціалізму"; трохи "демократії", трохи "твердої руки"; трохи "вільного ринку", трохи адміністративного "регулювання"), поглиблює загальну дезорієнтованість і суспільну неврастенію, що зводить фактично нанівець демократичні реформи й фатально гальмує становлення громадянського суспільства.

Loading...

 
 

Цікаве