WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Для партій парламентського типу притаманні методи і засоби діяльності у межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно у парламенті і місцевих представницьких органах, а також на вищих урядових щаблях. Партії парламентського типу, природно, зацікавлені у збереженні стабільності політичної системи суспільства.

Докладніше про взаємодію між партіями в процесі їх діяльності буде сказано у розділі, присвяченому партійним системам.

Соціальна база й електорат

Як відомо, соціальна база політичного об'єднання складається з тих соціальних груп, представники яких переважають серед його членів та прихильників.

Електорат (від англ. elector — виборець) політичного об'єднання складається з тих виборців, які віддали на виборах свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.

В політичній літературі радянського періоду панувала думка про політичну партію як репрезентанта і безпосереднього політичного втілювача інтересів певного суспільного класу. А той беззастережний факт, що кількість виборців, яка підтримує своїм голосом західну партію, може значно перевищувати орієнтовну кількість представників того класу, інтереси якого нібито репрезентує партія, пояснювали в апологетично-войовничому дусі, непримиренному до ідеологічного супротивника.

Слід зауважити, що комуністично-класовий підхід до соціальної бази політичних об'єднань загалом не був безпідставним. Так, ще до середини XX століття класовий підхід домінував і в середовищі далеко не комуністичних західноєвропейських партій, особливо соціал-демократичного спрямування. І лише починаючи з другої половини нинішнього століття "з переміщенням центру ваги у парламентську площину стає дедалі очевиднішим: для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи соціальної верстви, а цілого блоку сил. Саме тому на зміну класовим з середини XX сторіччя почали приходити "загальнонародні партії", або, за термінологією західних політологів, — "партії для всіх". Наприклад, коли 1959 року нова Бад-Годезберзька програма проголосила західнонімецьку соціал-демократію партією всього народу, це викликало сенсацію. Проте впродовж 60-70-х років переважна більшість партій цього напряму наслідувала їх приклад.

До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни в соціальну структуру суспільства, ортодоксальний поділ на класи стає анахронізмом. Із зростанням кількості зайнятих у сфері послуг, інформатики та інших сферах, що вважалися невиробничими, поступово стираються грані між різними соціальними групами.

Проте вищесказане не означає, що аналіз соціального складу населення і характеристик соціальних груп не має практичного значення для аналізу діяльності і перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і тим паче політичні орієнтації соціальних груп загалом мають велику силу інерції і певною мірою залишаються, нехай і не в "класичному" вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат блоку християнських демократів з християнськими соціалістами (ХДС/ХСС) у Німеччині як впливової типово консервативної західної партії. До ХДС тягнуться передусім дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25% (вони складають усього 9% населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10%, тобто мало, проте службовців — 28, та ще чиновників — 13. 5% припадає на пенсіонерів, 10 — на домашніх господарок. Хто голосує за консерваторів? Найбільшу частину (22%) серед виборців ХДС/ХСС складають службовці низького і середнього рівня. Плюс 20% припадає на чиновників. Некваліфі ковані робітники складають 13%, кваліфіковані — 17, кустарі — 16%. Традиційно голосують за консерваторів селяни.

На відміну від консерваторів за соціал-демократів традиційно віддають голоси виборці-робітники. Так, на виборах 1982 року за Соціал-демократичну партію Німеччини (СДПН) віддали голоси 72% робітників і 28% виборців середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків соціальних груп — у першу чергу, малого бізнесу і фермерів. На думку В.Корнхаузера, "представники нижчого прошарку середнього класу, що працювали на самих себе, відчували себе затиснутими у лещата між промисловцями й промисловими робітниками, чиї профспілки, картелі, партії перебували у центрі політичної арени". Далі американський політолог підсумовує: "Дрібні підприємці надали значну підтримку фашизму, нацизму, пужадизму і маккартизму ... Дрібні фермери схильні підтримувати й комунізм і фашизм значно більшою мірою, ніж крупні фермери. В Італії та Франції що бідніший прошарок фермерства, то вищий у ньому відсоток прибічників комуністичної партії; в Італії дрібні фермери підтримують фашистів удвічі частіше, ніж крупні".

Отже, можна погодитися з відомим італійським фахівцем з проблематики політичних партій Дж.Сарторі, який визнає зв'язок між соціальними групами і партіями, але виступає проти концепції представництва. Дж.Сарторі стверджує, що партія не репрезентує, а лише відображає соціальну групу. "Це означає, — пише він, — що можна знайти соціальну схожість між тими, хто голосує за партію, і тими, хто є її членами. З цієї точки зору можна зробити висновок про те, що виборці і лідери пов'язані станом соціально-психологічного проникнення, але не більше. Різниця між "проникненням" і "представництвом" глибока ...".

А тепер розглянемо діяльність політичного об'єднання у сукупності з іншими об'єднаннями, їх участь у міжпартійній конкурентній боротьбі і взаємовідносинах з усіма елементами політичної системи.

4. Партійні системи

Партійна система — це сукупність політичних об'єднань, пов'язаних з іншими елементами політичної системи держави і суспільства та між собою певними упорядкованими відносинами.

Визначення, подібні до наведеного, є типовими для західної політологічної думки. Стандартним є й класифікаційний критерій, згідно з яким типологія партійних систем здійснюється за кількісною ознакою, а саме: кількістю політичних об'єднань, що функціонують у даній державі, та кількістю політичних об'єднань, що беруть реальну участь у політичній боротьбі і формуванні інститутів державної влади.

Зауважимо, що донедавна в радянській політологічній літературі та літературі "братніх країн" домінував інший класифікаційний критерій — за ідеологічною ознакою. Можна навести стандартну типологію партійних систем, що вирізняє чотири їх типи — буржуазно-демократичний, фашистський, авторитарний, соціалістичний.

Навіть абстрагуючись від очевидної апологетичної функції такої типології, неважко помітити її суто теоретичні хиби. В якості класифікаційного критерію розглядається ідеологічна характеристика політичного об'єднання, що цілком прийнятно і необхідно для аналізу політичного об'єднання як такого, але не системи політичних об'єднань (партійної системи), в якій можуть діяти політичні сили з різними ціннісними орієнтаціями, які не зводяться до жодної з ідеологічних доктрин.

Розглянемо далі типові класифікації за кількісною ознакою згідно з вищеозначеними критеріями.

Двотиповий поділ партійних систем поєднує в собі однопартійні і багатопартійні. Перевага двотипового поділу полягає в охопленні класифікаційною схемою усіх існуючих у даній державі політичних партій. Але недоліки схеми переважають, оскільки охоплення має формальний характер і нічого не привносить до порівняння однотипових партійних систем різних країн. За часів існування "соціалістичного табору" двотиповий поділ застосовувався обома сторонами найчастіше з прагматичних міркувань ідеологічної боротьби. Сьогодні до такого поділу в чистому вигляді вдаються рідко, хіба що для порівняння країн правової демократії з тоталітарними режимами деяких держав "третього світу", а в разі деталізації він фактично зводиться до багатотипового поділу.

Багатотиповий поділ охоплює: тритипову схему Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні; тритипову схему партійних систем Гаврилишина — олігархічні, типу противаги (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі), семитипову схему Сарторі з наступним поділом партійних систем: з однією партією (однопартійна); з партією, що здійснює гегемонію (гегемоністська); з партією, що домінує (домінування); двопартійну; обмеженого плюралізму; поляризованого плюралізму; атомізовану.

Loading...

 
 

Цікаве