WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Політична платформа

Політична платформа визначає перспективну стратегію і поточну тактику діяльності політичної партії чи руху і декларується в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя, вироблених відповідним політичним об'єднанням. Політична платформа може мати загальний або конкретно спрямований (наприклад, передвиборчий) характер.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, варто віднести такі: економічна стратегія, зовнішньополітична стратегія, військово-політична доктрина, стратегія в галузі науки, освіти, екології, медицини тощо.

Кожний з цих напрямів, у свою чергу, розбивається на ряд конкретніших, більш вузьких. Наприклад, зовнішньоекономічна, цінова, податкова політика, соціальний захист є сферами економічної, а питання приєднання до політичних і військових блоків, вибору політичних спільників — зовнішньополітичної стратегії. В межах подібних сфер визначається певне коло питань, найбільш актуальних на поточний політичний момент. Саме на шляхах їх вирішення і акцентується увага. Як приклад можна навести надзвичайно гостру сьогодні для країн Західної і Центральної Європи проблему ставлення до ратифікації Маастріхтських угод, що передбачають створення єдиного політичного і валютно-економічного союзу європейських держав — учасниць угод.

Які ж характерні риси політичних платформ лівих і правих, політичних сил центру?

Традиційно вважається, що є певний набір цінностей, які приписуються, наприклад, лівим — вони пацифісти, антирасисти, антиклерикали, антикапіталісти, занепокоєні розвитком свобод (окрім "дикого ринку"), поширенням рівності. Праві ж обстоюють культ сили, ієрархії та порядку, заохочуючи свободу й ініціативу в економічній сфері і здійснюючи державний контроль за сферою політичною, застосовуючи політику сили по відношенню до зовнішнього ворога. Як відверто висловлюється один з провідних теоретиків неоконсерватизму в США С.Ліпсет, влада має бути готова "... використати і нелегальні заходи, а якщо потрібно, то й насильницькі, коли мова йде про усунення зла". Переможна висадка американського десанту в Іраку у 1990 році стала тріумфом зовнішньої консервативної політики президента-республіканця Дж.Буша, проте виявилася недостатньою для його перемоги на президентських виборах 1992 року.

Зрозуміла, одначе, відносність подібних оцінок. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базові набори типових вимог "правих" і "лівих" значною мірою перетинаються. Як було помічено вище, останніми роками успіху на виборах у своїх країнах добивалися саме ті соціал-демократичні партії, які врахували "ліберальну" тенденцію (Іспанія, Франція, Австрія), а програвали ті, які залишалися схильними до класичної моделі демосоціалізму (Швеція, Німеччина). Так само і ліберальні, і навіть консервативні партії врахували кращий досвід соціал-демократії і приділили значну увагу проблемам поліпшення життєвого рівня населення своїх країн передусім шляхом максимального заохочення приватної ініціативи громадян одночасно зі створенням дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх дійсно потребує. Як приклад можна назвати японських лібералів, англійських консерваторів, німецьких християнських демократів.

Протягом останніх років відбулося і сьогодні простежується певне зближення позицій політичних об'єднань лівоцентристської (соціал-демократи), центристської (ліберали) та правоцентристської (консерватори) орієнтацій. На користь такого зближення свідчать і події навколо ратифікації Маастріхтських угод у країнах Європи. Зокрема, у Франції, де на запитання референдуму про приєднання до Маастріхтського процесу відповіли "так" лише трохи більше 50 % населення, перемозі ідеї інтеграції Європи чи не вирішальним чином сприяла загальна єдність позицій як Ф.Міттерана, Президента країни і лідера Французької соціалістичної партії (ФСП), так і Ж.Ширака, мера Парижа і лідера найпотужнішої правої партії — голістського Об'єднання на підтримку Республіки (ОПР). Можна навести й інші приклади, що свідчать про в цілому позитивні тенденції у зростанні взаємодії різних політичних сил системної орієнтації.

Організаційна структура

Організаційна структура визначає принципи членства і внутрішню субординацію політичного об'єднання. У світових політологічних школах існує декілька класифікацій політичних об'єднань за організаційною структурою.

Класичну типологію партій за критерієм принципів членства розробив один з провідних французьких і світових політологів — М.Дюверже у своїй класичній праці "Політичні партії, їх організація і діяльність у сучасній державі". Він встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії.

Кадровою партією, за Дюверже, "є угруповання відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами". Це, "по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку і забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, які знають, як спілкуватися з виборцями і як слід організовувати кампанію; нарешті, фінансисти, які можуть надати кандидатам гроші і матеріальні ресурси".

Кадрові партії — це продукт еволюції (від початку — середини XX століття) електоральних комісій "у низах" та парламентських груп "у верхах". Відповідно до цього маємо партії нотаблів — людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті. Фактично дії кадрових партій помітні лише в період виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства і членських внесків.

До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську і Демократичну партії США.

Масові партії характерні тим, що, як правило, мають інститут фіксованого членства і порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльність цих партій має ідеологічний або виховний характер. Вони активно беруть участь у виборах. Керівництво такими партіями здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях постійно діють партійні організації.

Масові партії фактично є продуктом еволюції виборчого права від обмеженого за матеріальними, віковими, статевими та іншими цензами до загального. До масових партій відносять переважну більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи. Найбільш відомі з них – Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, соціалістичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід додати, що окрім наведеного критерію класифікації за принципами членства існують й інші. Так, американські політологи Дж.Вейнер і М.Паламбара виводять ще один тип партій — "партію виборців", тобто таку, що мобілізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому інститут членських внесків і фіксованого членства. Сьогодні партіями виборців можна назвати більшість політичних партій країн Східної Європи.

Відомі політологи Ж.Шарль і Дж.Сарторі запропонували трикомпонентну типологію партій: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців. Такий поділ сьогодні є досить поширеним у сучасних західних політологічних школах.

Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна розбудова, або внутрішня субординація. Згідно з цим критерієм польський політолог А.Боднар виділяє централізовані і децентралізовані партії. Як правило, в Європі централізовану внутрішню субординацію мають партії неофашистської і комуністичної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.

Методи та засоби діяльності

За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного і парламентського типів. До перших, як правило, відносять партії комуністичної або неофашистської ідеології, до других — партії соціал-демократичної, ліберальної або консервативної ідеологій.

Для партій авангардного типу характерна наявність серед їх методів і засобів таких, що перебувають на межі чи поза законом. Типовим методом "авангардистів" є силовий тиск на органи влади, а арсеналом засобів — від організації страйків і пікетувань до актів фізичного насильства і терору. Вибухи, організовані радикально-комуністичними "червоними бригадами" в Італії наприкінці 70-х років нинішнього століття, в результаті яких загинули сотні людей, так само як і масові побиття емігрантів з країн Азії та Африки, що нерідко здійснюються озвірілими "наці" в Німеччині, Франції, Бельгії, інших країнах Європи, залишаються красномовно трагічними прикладами екстремістських дій "авангардистів". Звичайно, до подібних акцій неофашистські і комуністичні партії безпосередньо непричетні, оскільки змушені діяти в межах правової системи держави для того щоб мати право брати участь у виборах. Однак акції терору провадяться організаціями, ідеологічно спорідненими і нерідко тісно пов'язаними з відповідними партіями.

Loading...

 
 

Цікаве