WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Функції, конкретні політичні дії партії покладені в основу її функціонального визначення. Це — "організація людей, що прагне продовжити шляхом виборів або поза ними повноваження від народу або його частини для її спеціальних представників, щоб здійснювати політичну владу даних урядових установ, стверджуючи, що вона проводитиметься від імені цього народу" (Лоусон).

Поширеною дефініцією партії є також структурно-функціональна, в основу якої покладено поєднання структурного і функціонального визначень.

За біхевіористичного підходу в основу визначення партії покладені соціально-психологічні особливості та інтереси.

Класовий тип відбиває уявлення про політичну та ідеологічну організацію певного класу, що не тільки репрезентує і захищає інтереси цього класу, а і є його частиною: "Класовий поділ завжди визначає політичне угруповання" (Ленін).

Поряд з вищеназваними існує тривіальна дефініція, коли відмовляються дати визначення партії, у зв'язку з чим останньою вважається та частина населення, яка в чинній політичній і правовій системах держави визнається партією.

Не вдаючись до аналізу переваг і недоліків розглянутих підходів і виявлення "кращого", для зручності користуватимемося визначенням партії як організованої частини населення, що має за мету формування та утримання державної влади і характеризується такими базовими характеристиками (ознаками, параметрами): ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами і засобами діяльності, соціальною базою та електоратом.

Окрім власне політичних партій, далі мова йтиме й про політичні об'єднання. Здебільшого визначення політичного об'єднання і політичної партії вживатимуться як тотожні. Водночас структурно поняття політичного об'єднання має ширший зміст і може включати в себе не тільки партію, а й іншу політичну групу, зорганізовану як формальним (завдяки певним статутним нормам), так і неформальним (виключно завдяки корпоративним зв'язкам) чином. У цьому контексті відмінності між партією та іншою політичною групою полягатимуть лише в тому, що власне партія: задекларувала в своїй назві або в своїх документах слово "партія"; визнана партією в політико-правовій системі держави, на території якої вона діє.

В інших випадках, де об'єктом дослідження є політичне життя в Україні, у термін "об'єднання" вкладається базовий зміст. ...

3. Базові характеристики політичних об'єднань

У сучасній західній політологічній літературі немає єдиного підходу до визначення базових характеристик (ознак, параметрів) політичних об'єднань. Водночас у переважній більшості політологічних досліджень проблем багатопартійності на Заході такі важливі ознаки, як ідеологія, політична платформа (програма дій), організаційна структура, методи і засоби діяльності, соціальна база й електорат, політичне лідерство, розглядаються в контексті виконання партіями своїх основних функцій. Набір останніх у різних авторів також досить неоднаковий Найчастіше називаються такі функції, як "рекрутування і соціалізація нових членів" (П.Меркл), "вироблення загального політичного курсу і визначення назрілих політичних проблем" (В.Чемберс), "акумуляція і вираження соціальних інтересів" (К.Фон Бойме), "забезпечення перемоги на виборах і формування уряду" (Д.Ептер).

Очевидно, що без наявності певної системи цінностей і виробленої на її основі з врахуванням поточної ситуації політичної платформи неможливе, наприклад, формування політичного курсу, а без дослідження соціальної бази та електорату неможлива акумуляція і вираження соціальних інтересів потенційних виборців. Саме-тому наведені вище ознаки мають виключне значення; для характеристики не тільки партій, а й політичної системи держави в цілому.

Політична ідеологія. Її типи

Поняття ідеології має давні корені. Ще Платон у своїх працях, присвячених державі, вирізняв "епістему" як "істину, точне знання" і "доксу", чи "думку". Саме слово "ідеологія" вперше було вжито у 1796 році французьким філософом Антуаном Дестю де Трасі. Він розумів ідеологію-як "нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх аспектах". У XIX столітті К.Маркс і Ф.Енгельс виробили ідеологію наукового комунізму, яка у столітті XX стала державною ідеологією протягом майже сімдесятилітнього існування СРСР.

Одним з наслідків краху комуністичної теорії і особливо практики стало винесення на порядок денний питання про доцільність застосування ідеологічного критерію для характеристики політичних об'єднань. Коротко спинимося на сучасному баченні ідеології західною політичною наукою.

Найчастіше під ідеологією розуміється "система цінностей чи поглядів (переконань), визнаних як факт чи істина деякою групою людей". Як зазначає один з провідних західних дослідників політичної ідеології Л.Сарджент, "... вона складається з набору позицій, відношень і настанов до різних інституцій і процесів у суспільстві і в державі". Ідеологія "... організує жахливу картину світу в дещо добре, просте і зрозуміле".

Характеризуючи політичну ідеологію в цілому, канадські дослідники М.Дікерсон і Т.Фленейджен акцентують увагу на тому, що "ідеологія, обіймаючи як раціональні погляди (знання), так і моральні настанови є не приватною думкою, а соціальним поглядом, визнаним великою кількістю людей". Ті ж автори влучно характеризують претензії на ідеологію від однієї людини як "персональну паранойю", а претензії на єдину для всіх ідеологію — як "комуністичний спосіб мислення" (комунізм асоціюється з тоталітарним політичним режимом).

Як бачимо, розуміння політичної ідеології як системи цінностей, притаманних певній групі людей в умовах політичного плюралізму, є необхідним для визначення джерел різних політичних підходів і позицій з тих чи інших проблем. Навіть для тих політичних партій, які традиційно характеризуються як позаідеологічні, прагматичні, певна система цінностей фактично є орієнтиром для визначення своїх політичних платформ, загальної стратегії і навіть конкретної тактики дій. Як зауважує В.Лафитський, у Конгресі США "партійні фракції далекі від єдності. Вони розколюються як за регіональним представництвом, так і за політичною орієнтацією членів Конгресу. Так, у 1981 році у складі Демократичної партії був утворений Консервативний демократичний форум — блок конгресменів, які підтримували економічні програми республіканської адміністрації Р.Рейгана". Сама назва цього форуму свідчить на користь ціннісних ідеологічних орієнтацій конгресменів, що впливають на вибір певної політичної платформи.

Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних ідеологій, як комунізм, неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм.

Кожна з цих ідеологій має багато різновидів. Нашим же завданням є дуже стисле визначення основних параметрів кожної з них, поза спробами надання їм будь-яких якісних оцінок.

Комунізм, неокомунізм. До характерних ознак комунізму як ідеології відносять: планування — регламентацію з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; публічну власність — існування лише колективної (державної, колгоспно-кооперативної) форми власності, заборону приватної власності; рівність умов — декларування беззастережно рівного права громадян на одержання матеріальних і духовних благ. Джерела комунізму як політичної ідеології виходять з "Утопії" Т.Мора (1478 — 1535) і "утопічного соціалізму" Р.Оуена (1771—1858). Класичне формування і цілісне викладення ідеології наукового комунізму було дано К.Марксом і Ф.Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії", К.Марксом у "Капіталі" та в інших працях. Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 році. У XX столітті соціалістичні революції перемогли в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї, деяких країнах Африки та Азії. Крайнім проявом неокомунізму став маоїзм, "культурна революція" в Китаї, терористична діяльність "червоних кхмерів" у Кампучії, "червоних бригад" в Італії та інших схожих угруповань у різних країнах світу.

Після падіння комуністичних режимів і припинення діяльності комуністичних партій у СРСР та країнах Східної Європи фактично останніми країнами з монопольним пануванням компартій залишаються Куба і Північна Корея (за умов певних натяжок — Китай). Серед комуністичних партій Західної Європи в повоєнні часи найбільш авторитетною була італійська, яка, стабільно одержуючи 25—30 % депутатських мандатів на парламентських і місцевих виборах, була другою в країні після християнських демократів політичною силою (це пояснюється передусім вирішальним внеском італійських комуністів у боротьбу з фашистським режимом Б.Муссоліні). Останнім часом за умов відсутності організаційної і фінансової допомоги з боку колишньої КПРС більшість комуністичних партій світу перебувають у стані глибокої кризи, що змушує їх шукати нові форми діяльності. Так, навіть потужна Італійська комуністична партія (ІКП) змушена була модернізувати свою програму і змінити назву. Тепер це — Демократична партія лівих (ДПЛ).

Loading...

 
 

Цікаве