WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Політична ідеологія та політичні партії - Реферат

Реферат на тему:

Політична ідеологія та політичні партії

План

1. Політична ідеологія як чинник структурування суспільства.

2. Витоки та сутнісні характеристики магістральних течій політичної ідеології.

3. Орієнтація у сучасному спектрі ідейно-політичної думки як складова політичної компетентності. Віхи такої орієнтації.

4. Зміст поняття "політична партія", атрибутивні ознаки партій.

5. Досвід типологізації політичних партій.

6. Сучасний стан та перспективи розвитку партійної системи в Україні.

С.Л.Франк

По той бік "правого" і "лівого"

[...] Ми звикли вживати слова "правий" і "лівий" як поняття, що, по-перше, мають усім відомий, точно визначений зміст і, по-друге, у своїй сукупності вичерпують усю повноту можливих політичних напрямків і тому мають усеосяжне значення якихось вічних "категорій" політичної думки. Ми забуваємо, що ці поняття мають лише історично обумовлений зміст, визначений своєрідністю епохи, у якій вони виникли і діяли (чи діють), і що їм рано чи пізно призначене, як всім історичним течіям, зникнути, втратити актуальний зміст, бути зміненими новими угрупованнями. І ми, віддаючись рутині думки, не зауважуємо, що в сучасній політичній дійсності є дуже істотні тенденції, що уже не укладаються в ці старі, звичні рубрики.

Що мається на увазі, зрештою, під цими поняттями "правого" і "лівого"? Звичайно, можна брати їх у зовсім формальному і загальному сенсі, у якому вони дійсно стають деякими вічними, імманентними категоріями суспільно-історичного життя. А саме, можна розуміти під ними "консерватизм" і "реформаторство" у загальносоціологічному змісті — з одного боку, схильність охороняти, берегти вже існуюче, старе, звичне і, з іншого боку, протилежне прагнення до новизни, до суспільних перетворень, до подолання старого новим. Але перш за все, при цьому розумінні логічним був би не двочленний, а тричленний поділ. Поряд із "старовірами" і "реформаторами" повинні знайти собі місце і ті, хто сполучає обидві тенденції, хто прагне до відновлення саме через його реформу, через пристосування його до нових умов і потреб життя. Такий не "правий" і не "лівий", а нібито "центральний" напрямок зовсім не є, як часто у нас схильні думати, якесь еклектичне сполучення обох попередніх напрямків; він якісно відрізняється від них тим, що, на противагу їм, його пафос є ідея повноти, примирення. Практично украй важливо, що розходження в цьому змісті між "правим" і "лівим" менш істотне, ніж розходження між помірністю і радикалізмом (однаково — "правим" чи "лівим"). Збереження всупереч життю, за будь-яку ціну старого і прагнення будь-що переробити усе заново подібні у тому, що обидва не рахуються з органічною безперервністю розвитку, властивою всілякому життю, і тому змушені і хочуть діяти примусом, силою — однаково чи насильницьким ламанням, чи насильницьким "заморожуванням". І всілякому такому, "правому" чи "лівому", радикалізму протистоїть політичний умонастрій, який знає, що насильство і примус може бути у політиці тільки підручним засобом, але не може замінити собою природного, органічного, ґрунтового буття.

Але головне у нашому зв'язку — те, що поняття "правого" і "лівого", уживані в цьому чисто формально-загальному, універсально-соціологічному сенсі, мабуть, не мають нічого спільного з політичним змістом, що звичайно вкладається в ці поняття, і лише в силу випадкових історичних обставин могли психологічно асоціюватися з ним. Ми звикли, у силу політичних порядків, які ще нещодавно панували, що "праві" знаходяться при владі й охороняють існуючий порядок, а "ліві" прагнуть до перевороту, до встановлення нового порядку, який ще не існує . Але коли цей переворот уже стався, коли панування належить "лівим", то ролі, мабуть, міняються: "ліві" стають охоронниками існуючого — а за умов тривалості сталого порядку навіть прихильниками — "старого" і "традиційного", тоді як "праві" за цих умов змушені взяти на себе роль реформаторів і навіть революціонерів. Якщо ми будемо плутати загальносоціологічні поняття "охоронників" та "реформаторів" (чи ще загальніше: "задоволених" і "незадоволених") з політичними поняттями "правих" і "лівих", то ми повинні будемо за умов республікансько-демократичного ладу назвати республіканців і демократів "правими", а монархістів — "лівими", чи всіх супротивників радянського ладу назвати "лівими", а самих комуністів — "правими", тобто дійти до абсолютної нісенітниці і повної плутанини понять.

Отже, який же, власне, конкретно-політичний зміст понять "правого" і "лівого"? Але перш ніж відповісти на це питання, ще одне зауваження загальносоціологічного порядку. Якщо ми відвернемося на мить від цих понять чи етикеток і неупередженим поглядом спробуємо оглянути все можливе різноманіття політичних світоглядів, то чисто логічно заздалегідь очевидно, що воно не може бути вичерпано розділом його на два протилежних типи. Політичний світогляд є комплекс чи система, що складається із сукупності відповідей на ряд істотних питань громадського життя. Кожне питання допускає різні рішення; зрозуміло, наскільки невичерпно великим є можливе різноманіття політичних світоглядів. Звичайно, усяке різноманіття допускає класифікацію відповідно до основних вищих родів, у тому числі іноді і дихотомічний поділ. Але для цього поділ має бути зроблений за єдиним і притому істотним критерієм, тобто таким, видозміна якого визначить розходження хоча б основних і найважливіших з інших критеріїв. Чи задовольняє поділ на "праве" і "ліве" зазначеній вимозі єдності й істотності ознаки поділу? Безперечно, що довгий час він практично їй задовольняв — інакше він не міг би досягти такого широкого розповсюдження та загального визнання.

Однак для долі цих понять у наш час істотно, що інтуїтивно-психологічна єдність обох світоглядів не визначалася логічно-необхідним зв'язком ідей у них. Справа в тому, що обидва цих співвіднесених поняття позбавлені внутрішньої єдності і не можуть бути визначені на основі якої-небудь однієї, центральної для кожного з них і об'єднуючої їх ідеї. Навпаки, вдумуючись у них, ми усвідомлюємо, що в них через історичні, з погляду сутності справи, випадкові, причини, схрестилися три ряди духовних і політичних мотивів, власне кажучи зовсім різнорідних. Насамперед – чисто філософська відмінність між традиціоналізмом та раціоналізмом, між прагненням жити згідно з історичними та релігійними переказами, згідно з традиційною вірою, що логічно не перевіряється (за вірою і звичаями батьків) і прагненням побудувати суспільний порядок чисто раціонально, навмисно планомірно; по-друге, чисто політична відмінність між вимогою державної опіки над громадським життям і ствердженням начала особистої свободи й суспільного самовизначення (у цьому сенсі "правий" означає державник, етатист, прихильник сильної влади, на противагу "лівому" — лібералу); і, нарешті чисто соціальна ознака — позиція у боротьбі між вищими, привілейованими, багатими класами, що прагнуть зберегти чи затвердити своє панування в державі та суспільстві й нижчими класами, що прагнуть звільнитися від підпорядкованості й зайняти рівне чи навіть пануюче положення у суспільстві і державі. У цьому змісті "правий" значить прихильник аристократії чи буржуазії, "лівий" — демократ чи соціаліст.

Певний зв'язок, власне кажучи, між цими трьома парами тенденцій, що з'єднують перші члени їх у поняття "правого", а другі — у поняття "лівого", безперечно є. Так, раціоналізм, виступаючи проти традиційної віри, вимагає свободи "критичної" думки, і в цьому сенсі перша ознака пов'язана з іншими, і так само свобода, як суспільне самовизначення, вимагає загальності й у цьому сенсі рівності у свободі (формальної рівноправності всіх людей, у тому числі й членів нижчих класів) і цим з'єднується з третьою ознакою. Цими двома зв'язками визначена єдність ліберально-демократичного чи радикально-демократичного світогляду, а тим самим, негативно, і єдність його антипода — консервативно-аристократичного умонастрою. Однак зв'язки ці дуже відносні і настільки ж легко — чисто логічно, а тому й практично — можуть поступатися місцем і відштовхуванням, і взаємній боротьбі. Так, чистий раціоналізм, вимагаючи свободи абстрактної, "критичної" думки і заснованої на ній суспільної дії, з іншого боку, у своїй ворожості до віри і традиції, може і повинен прагнути до обмеження свободи релігійної віри і до придушення вільного користування традиційним порядком, звичаями, (якобінство, комуністичне переслідування віри і традицій). Більше того — і це тут найістотніше: раціоналізм, вимагаючи волі для себе, у своїй ідеї устрою життя на підставі раціонального порядку має найсильнішу імманентну тенденцію до початку державного регулювання, до придушення тієї ірраціональності та надраціональності, що утворює саму суть свободи особистості (просвічений абсолютизм, якобінство, комунізм у його теорії й практиці; порівн. програму Шигалева в "Бісах": "починаючи з проголошення свободи, ствердимо загальне рабство"). Ще очевидніша слабкість зв'язку між другою і третьою ознакою. Лише в процесі боротьби нижчі класи вимагають для себе свободи, і ідея свободи легко пов'язується з ідеєю рівності. По суті, домагання нижчих класів поліпшення їх правового і, особливо, матеріального становища не має, мабуть, нічого спільного з вимогою свободи. Власне кажучи, начала свободи й рівності, як відомо, скоріше антагоністичні, що не раз й виявлялося в історичному досвіді; начало свободи особи припускає, щоправда, загальність самодіяльності й у цьому сенсі формальну рівноправність усіх, але, з іншого боку, знаходиться в різкому антагонізмі з початком реальної рівності: у силу фактичної нерівності здібностей, умов життя свобода повинна вести до нерівності соціальних станів, і, навпаки, реальна рівність здійсненна тільки через примус, через державне регулювання й обмеження вільної самодіяльності особистостей, вільного вибору життєвих можливостей. До цього приєднується і те, що народні маси, являючи собою нижчий духовний рівень людини, взагалі більш схильні до деспотизму, легше примирюються з ним і охочіше ним користуються, ніж вищі прошарки суспільства. Нарешті, уже зовсім очевидно, що перша пара ознак (традиціоналізм і радикалізм) тільки випадково історично в нашу епоху з'єдналася з третьою парою (панування вищих класів і повстання нижчих) і не має з останньою ніякого зв'язку за сутністю. Раціоналізм і просвітництво, прагнення переробити життя згідно з абстрактно-наміченими планами, згідно з вимогами "розуму", природно складає особливість прошарків освічених, тих, що звикли до роботи думки, тоді як народні маси, за загальним правилом, більш схильні до традиціоналізму, до віри і життя за прикладом батьків. До зовсім недавнього часу консервативна влада завжди спиралася на народні маси проти освічених класів, і, навпаки, влада, вступаючи на шлях радикальної і планомірної перебудови суспільства, наштовхувалася на опозицію народних мас (реформи Петра Великого і стрілецькі бунти). В даний час, починаючи із середини XIX ст. і аж до наших днів, це співвідношення, щоправда, радикально змінилося: раціоналізм, втративши значною мірою свій кредит у освічених, став надбанням народних мас. І все-таки й тепер примітивність інстинктів нижчих класів, незважаючи на весь їхній раціоналізм, часто призводить до утвердження чи навіть відродження старих форм побуту, принаймні оскільки для них властива брутальність і спрощеність моралі. Цим значною мірою визначені реакційні результати панування комуністично налаштованих мас у Радянській Росії.

Loading...

 
 

Цікаве