WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична думка серед української кубанської еміграції (20-30 РР. XX ст.) - Реферат

Політична думка серед української кубанської еміграції (20-30 РР. XX ст.) - Реферат

Реферат на тему:

Політична думка серед української кубанської еміграції (20-30 рр. XX ст.)

Наприкінці 1920 рр., після поразки Білого руху та окупації Кубанської Народної Республіки більшовицькими військами, значна частина української інтелігенції Кубані опинилась в еміграції. В цілому, не менше 50 тисяч кубанських козаків разом із представниками Кубанської Ради та членами Краєвого уряду спочатку відступили з Кубані до Криму, а потім, після прориву в Крим Червоної армії, покинули Батьківщину.

Так закінчилася жорстока і кривава громадянська війна, що принесла Кубані численні жертви і страждання. Десятки тисяч емігрантів були пригноблені. Після поразки Врангеля 20 тисяч кубанців опинилися на острові Лемнос. Там козаків колишні союзники — англійці і французи тримали як полонених у таборах.

На початку 20-х рр. десятки тисяч кубанців розсіялися по всьому світу. До кінця 30-х рр. громади кубанських українців створюються в США, Латинській Америці, Франції, Німеччині, балканських країнах, Польщі та інших країнах. Але найбільш активні громади кубанців виникли у Сербії та Чехословацькій республіці.

Історія кубанської еміграції 20-30-х рр. представляє певний феномен. Кубанські емігранти виявили в тяжких умовах життя на чужині досить високий рівень згуртованості та взаємодопомоги, прийняли активну участь у збереженні та розвитку як загальновійськових традицій Кубанського – Чорноморського Козацького Війська так і української культури Кубані.

У Сербії, де містилася тоді військова канцелярія, козаки об'єдналися у 87 організацій, де зберігалися військові історичні традиції. Найбільш відомими були козацькі товариства імені кошового отамана Чепіги, імені кошового отамана Калнишевського та імені кошового отамана Білого [1], часописи „Хвилі Кубані", „Вольное казачество – Вільне козацтво" та інші.

Справжнім культурно-просвітницьким центром кубанських українців-емігрантів стала Чехословаччина. За короткий час українці Кубані заснували у Празі видавництво "Громади кубанців у Чехословаччині", що розпочало у великій кількості друкувати українською мовою просвітницьку й наукову літературу. Крім того, почали виходити часописи й газети. Виникали науково-просвітницькі об'єднання — "Товариство кубанців-українців імені Кухаренка", "Союз кубанців", "Кубанське земляцтво студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах", "Союз козаків, що мають вищу освіту", "Товариство студій козацтва" та ін. Особливе значення для розвитку української науки та культури серед українських емігрантів із Кубані мало „Видавництво Громади Кубанців в Чехословацький Республіці", засноване в Празі.

Серед кубанських емігрантів були свої талановиті вчені світового рівня, публіцисти, письменники й дослідники. Але Друга Світова війна, німецька окупація Чехословацької Республіки завдали нищівного удару розвиткові кубанських осередків в еміграції, розпорошивши кубанських козаків по всьому світу.

На нашу думку можна визначити такі основні напрями ідеологічної еволюції серед української кубанської еміграції, як: український національно–державницький; козацько-націоналістичний, або "козакійський" та загально-імперський, або проросійський. Спробуємо дати коротку характеристику кожного з цих напрямів..

Представники загальноукраїнського національно–державницького напряму розглядали українське населення Кубані як невід'ємну складову частину української нації, а події 1917-1920 рр. на Кубані – як один із етапів загальноукраїнської національно-демократичної революції. Представники цього напряму сприяли розвиткові української науки, збереженню культури української еміграції, співпрацювали з іншими українськими еміграційними колами, переважно колишніми керівниками УНР та Директорії. Треба зазначити, що переважна частина політичної, наукової та творчої еліти української еміграції з Кубані підтримала саме національно–державницький напрям. Найбільш відомими та активними представниками цього напряму були Федір Щербина, Василь Іваниса, Кузьма Безкровний, Петро Макаренко, Лука Бич, Іван Сулятицький та інші.

Серед перерахованих осіб вирізняється постать Федора Олексійовича Щербини (13.02.1849 р. станиця Новодерев'янківська – 8.11.1936 м. Прага), видатного історика, економіста, засновника української та російської бюджетної статистики, соціолога, громадсько–політичного діяча, письменника, члена-кореспондента Петербурзької АН (з 1904 р.) та дійсного члена НТШ (з 1924 р.) Ще на початку ХХ століття Ф.О.Щербина отримав за дослідження історії кубанського козацтва імператорську нагороду, написав за пропозицією кубанського військового отамана Якова Малами "Історію Кубанського козацького війська" (1910, 1913 рр.). Показово, що одним із його асистентів у цій роботі та проведенні етнографічних експедицій був С.Петлюра, який переховувався на Кубані в той час від переслідувань поліції за революційну діяльність. У 1906 р. Ф.О. Щербина очолив Кубанську Військову Раду (першу на Кубані з кінця ХVIII ст.), ставши депутатом від Кубані у ІІ Державній Думі – козацьку фракцію. Під час національно – демократичної революції 1917 – 1920 рр. Був головою Верховного Суду Кубанського козачого війська, членом Верховного кругу Дону, Кубані й Тереку, послідовно відстоював курс Кубанської Народної Республіки на возз'єднання з Україною. З 1920 р. Ф.О. Щербина перебував в еміграції, спочатку у складі Кубанської делегації до Югославії, з 1921 р. у Празі, займав посаду професора статистики Українського вільного університету (1922 – 1936 рр.). В 1924 – 1925 рр. Ф.О. Щербину обирають за видатні заслуги в науковій роботі ректором Українського вільного університету. З 1922 р. він стає професором статистики Української Господарської Академії в Подебрадах. Ф.О. Щербина був одним із найбільш активних діячів громадсько – просвітницького руху українців, які опинились в еміграції [2].

Представники національно-державницького напряму досить об'єктивно розглядали події 1917-1918 рр. та зробили великий внесок в аналіз прорахунків та досягнень Української національно-демократичної революції, сприяли подальшому розвитку української політичної та державницької думки.

Представники козацько-націоналістичного, або козакійського напряму обстоювали ідею козацтва як окремого етносу, сформованого в політичну націю під час революції 1917 року, та створення держав у яких воно відігравало б провідну роль, зокрема на Дону та Кубані. Головною умовою порятунку козацтва представники цього напряму вважали зміцнення козацької національної самосвідомості (з урахуванням особливостей кубансько-чорноморських козаків, як нащадків запорізького козацтва). Представники цього напряму мріяли побудувати державу Козакію, в яку увійшли б землі, проживання козацької нації. Головну чисельність представників козакійського напряму складали донські козаки. Себе ідеологи козацької державності називали автономістами, самостійниками, або козакійцями. Головним друкованим органом цього напряму був популярний та ґрунтовний часопис „Вольное казачество – Вільне козацтво" на чолі з редактором – українським емігрантом із Кубані – Гнатом Архиповичем Білим (1.1.1887 ст.Ольгинська – ?)

Від початку демократичної революції 1917 р. Гнат Білий – активний учасник руху за встановлення козацької державності на Кубані, член Тимчасового Кубанського Обласного Виконавчого комітету, представник Таманського відділу в Кубанському виконавчому комітеті, член Кубанської військової ради від ст. Ольгинської. Гнат Білий входив до президії ради, був членом першого Кубанського військового уряду, одним із засновників Південно-Східного Союзу козацьких військ. У листопаді – грудні 1917 р. за дорученням Південно-Східного союзу козацьких військ виконував особливу місію в Києві, що мала на меті організувати співпрацю між козацтвом та українським національним рухом. Г. Білий був учасником Першого кубанського антибільшовицького походу. Від грудня 1918 р. до серпня 1919 р. – член делегації від Кубанської Народної Республіки на Паризькій (Версальській) конференції. В червні 1919 р. замість вбитого М.Рябовола делегується Кубанською Радою на Козацьку конференцію, представляє Кубань на Верховному Колі Дону-Кубані-Тереку. В червні 1920 р. веде переговори з урядом УНР про союз України та Кубані. З 1921 р. в еміграції у Польщі. Г.Білий разом із донським козаком М.Фроловим заснував газету "Голос козацтва" (7.8.1921–7.5.1922). В жовтні 1922 р. переїхав до Чехословаччини, навчався в Празькій політехніці, працював асистентом на кафедрі гідротехніки Української сільськогосподарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), стає одним із провідних ідеологів Козацького Національного Руху, спрямованого на визнання за козаками статусу окремої нації та утворення окремої козацької держави – Козакії. Г.Білий вважав Російську державу головним історичним ворогом козацтва, а Україну найближчим природним союзником.

З 10.12.1927 р. разом із М.Фроловим Г.Білий видавав часопис "Вольное казачество – Вільне козацтво" (виходив до 1939 р., було видано 272 числа), в якому друкувались унікальні матеріали з історії та культури козацтва. В 1935 р. Г.Білий обраний похідним отаманом однієї з частин Вільнокозацького руху. В 1939 р. заарештований французькою поліцією та висланий до Алжиру, в 1943 р. звільнений і реабілітований. Влітку 1948 р. козацтво обрало Г.Білого Верховним отаманом, він вважався лідером Козацького Національно-Визвольного Руху. Від квітня 1951 р. Г.Білий працював у газеті "Козак", що виходила в Парижі. У 1958 р. переїхав до США [3].

Козацько-націоналістичний напрям був досить непопулярним серед представників української кубанської еміграції, головна частина якої розглядала себе лише в контексті української національно-державницької ідеї. "Козакійці" не уявляли становлення козацької державності без сприяння українській державності та співпрацювали з часописом "Вольное казачество – Вільне козацтво" й проукраїнськими представниками "козакійського" руху, який набув особливого поширення в часи Другої Світової війни [4].

І нарешті - загально-імперський, або проросійський напрям відносився до маргінальних та периферійних напрямів у середовищі української кубанської еміграції і не користувався підтримкою ні серед освічених кіл української кубанської еміграції, ні серед простого козацтва. Як виняток, можна розглядати деяких військових керівників кубанського козацтва, таких як Андрій Шкуро, або В.Науменко. Втім, саме в цей період вони не виступали з активних, чітко окреслених політичних позицій [5].

Отже, ідеологічна еволюція української кубанської еміграції орієнтувалася на загальнонаціональні, державницькі принципи.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Білий Д.Д. Малиновий клин (Нариси з історії українського населення Кубані) – К.:Україна, 1994 – С.88.

  2. Польовий Р. Кубанська Україна. – Київ, 2002 – С.76.

  3. Казачий словарь-справочник.- Кливленд,1966 – С.26.

  4. Ленивов А.К. Под казачьим знаменем// Кубанец. Журнал Кубанського казачьего союза. – Нью – Джерси - Краснодар, 1992 – С. 19-32.

Іванис В. Стежками життя. – Н. Ульм, 1962. – Т. 5. – С.54.

Loading...

 
 

Цікаве