WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Розвиток політичної думки в Україні - Реферат

Розвиток політичної думки в Україні - Реферат

М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.

2. Політичні концепції українськихмислителів ХХ століття

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10]. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п'ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.

Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання", яку він підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці [11]. Саме історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як форми народної держави. ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського. Виняткове значення в історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою активності українських мас, причиною повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у процесі шукання "вільної землі" у більш однорідну етнічну масу. Процес історичного розвитку, з одного боку, спільність території, політичні й культурні впливи — з іншого, "постійно перемішували українську народність, зводячи її до більш одноманітних форм" [12].

Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку Грушевського, матеріал для української нації, сповнювала життя українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці [13].

Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом його навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою [14]. М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником" [15].

Будучи об'єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Усі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти, натомість послаблювало інстинкт організації [16].

Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у фундаментальній праці "Історія України-Руси" він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без традицій і навіть без імені [17].

Не тільки ідея народності, але також ідея слов'янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію "провідною ідеєю нашого національного політичного життя" [18]. Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: "Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов'язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше "Обществом Соединенных Славян"), не кажучи вже про старші прецеденти" [19].

Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах; 5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з об'єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об'єднаннями різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв'язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової [20].

Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму М. Грушевського. він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об'єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм [21]. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він "був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал", учений далі писав: "Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв'язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в'язничної клітки" [22]. І тільки "з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь" [23].

Loading...

 
 

Цікаве