WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичні ідеї стародавнього світу, середніх віків і відродження - Реферат

Політичні ідеї стародавнього світу, середніх віків і відродження - Реферат

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів уважали богослов'я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов'язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Ренесансні суспільні теорії позбулися релігійного впливу. Соціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як "божественне накреслення", а як те, що залежить від самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні "Монарх" (у рос. перекладі "Государь"), "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія", "Історія Флоренції" тощо.

Найбільш відома праця Н. Макіавеллі — "Монарх", яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність [5]. Мета "Монарха" — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об'єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам'яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов'язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу "кидати кістку", щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Коли треба вдаватися до насильства, коли до добродійства? Насильство треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об'єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

Література

  1. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

  2. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

  3. Там само. — С. 325—333.

  4. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

  5. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.

  6. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

  7. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.

  8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

  9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

  10. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров'я, 2000. — С. 20.

  11. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

  12. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —с. 256.

  13. Freund Y. L'Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

  14. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Loading...

 
 

Цікаве